Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

МАЙСТЕР З ІРПЕНЯ ЗДІЙСНИВ НЕЙМОВІРНЕ – ВИШИВ ШЕВЧЕНКОВОГО «КОБЗАРЯ»!

6 жовтня в Київському музеї М. Рильського відкрилася виставка робіт ірпінського майстра Івана Рябчука «Вишитий Кобзар». Захід відбувся за сприяння президентського фонду Леоніда Кучми «Україна».

5 жовтня в гості до Києва завітали наші колеги з Державного музею історії білоруської літератури (м.Мінськ). В Українському Фонді культури вони представили пересувну літературно-документальну виставку «Петрусь Бровка. Моє XX століття».

Минулими вихідними (30 вересня – 1 жовтня) відвідувачі Музею М.Рильського мали нагоду взяти участь в дводенному дискусійному марафоні «Історичний полігон», де вони слухали лекції українських істориків, політологів, філософів та культурологів на гостроактуальну тематику.

24 вересня 2017 року в Музеї Максима Рильського пройшло чергове засідання Клубу корінного киянина. Головний фізіотерапевт столиці Сергій Бучинський розповів про легендарного київського лікаря Вітольда Болеславовича Камінського (1859 – 1931).

Сергій Никодимович поділився майже містично-детективною історією свого знайомства зі спадщиною В.Камінського, про спілкування з його правнучкою Ганною Самборською, яка нині мешкає в США. Саме клопотаннями Сергія Бучинського на будинку, в якому знаходилась водолікарня Вітольда Бориславовича на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (нині Саксаганського), 20 було відкрито меморіальну дошку. Крім цього С.Бучинський розповів про бучанський період життя Лікаря. Присутні змогли побачити унікальні світлини, зокрема надані правнучкою В.Камінського Ганною Самборською, на якій Вітольд Бориславович сидить біля свого будиночку в Бучі. Також усі присутні мали змого переглянути та потримати в руках рецепти, написані Вітольдом Камінським з 1909 по 1916 рік.
Потім було розповідь алли Диби, наукового співробітника Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, про київського лікаря-фізіотерапевта Йосипа Дейча.
Водолікарня Йосипа Яковича знаходилася на вулиці Михайлівській, 22-А. Тут він розробляв методи лікування стенокардії, туберкульозу кісток, нервових захворювань. Йосип Дейч розробив власний метод лікування так званої самовільної гангрени, сконструював низку фізіотерапевтичних приладів, зокрема електричну грілку.
Професіоналізм Йосипа Дейча високо цінував інший відомий київський лікар Теофіл Яновський за направленням якого, в клініці лікаря Дейча проходила курс лікування Леся Українка.
Також пацієнтами Йосипа Дейча були Михайло Коцюбинський, Марія Заньковецька, Микола Садовський, Євген Чикаленко та родина Рильських.
В будинку Дейчів влаштовувалися поетичні вечори, на одному з них читав свій перший вірш тринадцятилітній Максим Рильський. З того часу почалася дружба сина Йосипа Дейча - Олександра з Максимом Рильським «на все життя».
Віктор Ціон, провідний науковий співробітник музею М.Рильського, розповів про один цікавий випадок з життя Йосипа Дейча, пов'язаний з відмовою проходити у нього практику випускнику медичного факультету Київського університету Михайлу Булгакову – майбутньому письменнику...

Потім була дуже пізнавальна екскурсія музеєм, запашний чай зі смаколиками та багато цікавих розмов.

9 вересня в Музеї М.Рильського відбувся черговий (вже 49-й за ліком) фестиваль української поезії «Голосіївська осінь».

Всупереч прогнозам синоптиків, які вперто лякали потенційних гостей дощем і похолоданням, день видався по-літньому теплим і сонячним. І на цьому приємні несподіванки не скінчилися. За кількістю подарунків цьогорічний фестиваль став справжнісіньким рекордсменом. 
Так Андрій Мельничук, заслужений журналіст України, подарував Музею «Вибрані поезії» М.Рильського, видані у Львові ще 1940-го року, з дарчим підписом самого автора: «Дмитрові Ревуцькому – Максим Рильський. Київ. 13/V/40». На правій частині напису темні, скожі на висохлу кров, плями. Чия це кров, і за яких обставин вона пролилася на книжку – тема окремого розслідування. А от самого Дмитра Ревуцького разом з його дружиною було підступно вбито у власній квартирі в грудні 1941-го, в окупованому Києві – руками агента НКВС… 
А потім Максим Рильський-онук подарував Музею сигнальний примірник укладеної ним книги «Мудрості від Максима Рильського». В свою чергу самому Максиму Георгійовичу, який нещодавно відсвяткував своє 70-річчя, подарували авторську сорочку-вишиванку – точну копію дідової, тієї, що зберігається нині в музейних фондах. 
А от Юрій Баланчук, п’ятикурсник КНУ ім.Т.Шевченка, подарував усім присутнім власний переклад білоруською відомого вірша Рильського «Яблука доспіли»:

Вже після закінчення офіційної програми він разом зі своїми товаришами Валерієм Бардуном та Василем Руденком натхненно співали знамениту «Купалинку» та інших білоруських пісень. Їм підспівував своїм неповторним голосом Ігор Бородавка, гість з Романівки – нещодавно він обійняв посаду директора тамтешнього музею-садиби родини Рильських. В складі романівського «десанту» був і підприємець Василь Геращенко. Нині він відновлює знаменитий млин на Унаві, про який згадував у своїх поезіях Рильський…

А Юрій Попсуєнко, лауреат премії ім.М.Рильського, подарував Музею перекладений ним роман Януша-Леона Вишневського «Бікіні». Всього ж Юрій Георгійович переклав більше сорока книг!
- Саме за українську версію роману Вишневського, - сказав пан Юрій, - мене в 2011-му році відзначили премією М.Рильського. І життя, і творчість Максима Тадейовича – магічні, як магічна і ця місцина обабіч Голосієва, де ми зараз знаходимося. Безмежно вдячний музейним працівникам, завдяки яким збережена неповторна атмосфера Поетової оселі. Низько вклоняюсь Вікторії Колесник, директорці цього закладу – вона справжній подвижник своєї справи, на таких людях стоїть наша культура.
Завершив свій виступ Юрій Попсуєнко вже традиційним експромтом: «Хай живе «Осінь Голосіївська» - наша рідна, наша київська!».

Затишок меморіального саду найбільше спонукала до читання поезії, яка того дня була найінтимнішим з усіх подарунків. 
Початківці і маститі, загальновизнані й маловідомі, члени Спілки й літстудійці – всі тут були рівними і рідними: Галина Ромащенко і Вікторія Осташ, Костянтин Грицак і Вано Крюгер, Серго Сокольник і Станіслав Шевченко, Ілона Павленко і Ольга Смольницька, Світлана Вертола і Оксана Гандурська, Ольга Крамарь і Елеонора Зима… 
«Тут всі свої – одна родина» - це рядок з вірша «Сорок сьома Голосіївська осінь», прочитаного на фестивалі Олександром Гордоном, відповідальним секретарем НСПУ. Подаємо його повністю:

Співає сонце в мануарі,
І туляться до серця груші,
А яблуні із ними в парі
Забуті спогади ворушать.

Манірний вітерець самує…
Ми ж тут на мить усі присіли.
Садок плодами нас частує,
Повітрям літнім переспілим.

Тут всі свої – одна родина
Вечеряє побіля хати.
То наче давня Україна 
Прийшла усіх нас привітати.

ВАСИЛЬ СТЕПАНЕНКО ОТРИМАВ ПРЕМІЮ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО.

Церемонія нагородження відбулась 9 серпня в Київському літературно-меморіальному музеї М.Рильського. Цієї відзнаки Василь Степаненко був удостоєний за переклад з грецької поеми Віцендзоса Корнароса «Еротокрит», створеної в середині XVII столітті і 1978-го року включеної ЮНЕСКО до переліку 300 шедеврів світової культури. Книга вийшла у видавництві дитячої літератури «Веселка» в 2016 році.

- Українська стала четвертою мовою, - зауважив, вручаючи диплом лауреата Богдан Червак, перший заступник голови Держкомтелерадіо, - на яку ця поема перекладена. До цього вона перекладалася лише англійською, італійською та французькою. Поема написана народною мовою і складається з десяти тисяч римованих строф-п’ятнадцятискладів. Великою мірою саме завдяки «Еротокриту» сформувалася грецька ідентичність. У сучасній Греції цей твір є основоположним для тамтешньої літератури, він давно вже сприймається як фольклорний, а уривки з нього сьогодні виконують і відомі співаки, і звичайні люди....

Потім з короткою промовою виступив Василь Степаненко:
- Задум перекласти твір Віцендзоса Корнароса "Еротокрит" виник у мене ще 40 років тому. Багато разів впродовж цього часу брався за справу і... відкладав її. І лише вийшовши на пенсію, зміг присвятити себе цій роботі повністю. Працюючи по 8-10 годин на добу, завершив переклад за 2 роки. А буквально кілька днів тому закінчив перекладати візантійський епос X століття «Дигеніс Акрит». І це ще не все. Вже у вересні планую взятися за творчу спадщину видатного грецького поета, Нобелівського лауреата Одіссеаса Елітіса.

- Прекрасно, що є такий перекладач, як Василь Степаненко, - схвильовано промовляє Костас Онісенко, прес-секретар грецького Фонду культури ім. П.Бумпураса, - адже сьогодні далеко не всі греки можуть читати в оригіналі «Еротокрита»! Дуже мрію, що знайдеться нарешті і той, хто перекладе на грецьку «Кобзар» Т.Шевченка!

КАТЕРИНА-САН: ВІД САКУРИ ДО МАЛЬВИ

1 серпня українська бандуристка з Японії Катерина Гудзій виступила в Музеї М.Рильського.

Катерина Гудзій народилася в Прип’яті за місяць до аварії на ЧАЕС. Разом з родиною переїхала до Києва. 1996-го в складі шкільного музичного колективу «Червона калина» гастролювала в Японії, а з 2006-го, по закінченні Чернігівського музичного училища, перебралася в цю далеку країну на постійне мешкання. Зробити кар’єру співаку-бандуристу не просто і в Україні, що вже казати про доволі консервативну Японію. Але Катерині Гудзій, завдяки таланту і працелюбству, це вдалося. Усі одинадцять років життя в країні Вранішнього сонця вона виступає з концертами, бере участь у численних фестивалях і мистецьких акціях, знайомить японців з національною культурою України.

І ось Катерина-сан знову на батьківщині. 25 липня дала концерт в Маріуполі, 30-го – благодійний концерт в селі Лазірки на Полтавщині, а 1 серпня – в Києві.

Після виконання пісні «Тиха вода» зауважує, що японцям вона особливо подобається. 
- Але подобається перш за все енергійна мелодія. Коли ж переповідаю її зміст, то японці виглядають дещо спантеличеними. Їм дивно, що в українській пісні мелодія може бути веселою, а текст сумний. У них нічого подібного немає. А от схожий на нашу кобзу інструмент мають. Він називається біва. В давнину на ньому грали мандрівні незрячі музиканти - як і наші сліпі кобзарі.

Під час своїх коментарів Катерина Гудзій робить невеличкі паузи.
- Це тому, - посміхається, - що я спочатку подумки речення формулюю японською, і лише потім перекладаю українською…

На відміну від першого відділення, де Катерина Гудзій виконувала українські пісні, друге було цілковито японським. Повірте, японські пісні під бандуру – це щось надзвичайне! Навіть не знаючи мови самураїв, інколи можна було здогадатися, про що в них йдеться. Наприклад, коли чуєш приспів «сакура, сакура»…

Вигуками браво зустріли глядачі виконання пісні "Погляньте, будь ласка, на зоряне небо" (”見上げてごらん夜の星を”。"Miagete Goran yoru no hoshi o").

Я дивлюся на зоряне небо і співаю,
Я дивлюся на зоряне небо і молюся…

В ході концерту слово брали Любов Лавріненко, віце-президент творчого об’єднання шанувальників романсу, Марія Гудзій, мама бандуристки з Японії, Микола Подрезан, мандрівник і громадський діяч, Тамара Трепак, керівник музичного ансамблю «Червона калина», Віра Хоменко, вчителька столичної школи №259, де свого часу навчалася Катерина Гудзій та інші.

ВИШИВАЛЬНІ ДНІ В САДИБІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

30 липня до нашого музею завітали гості, народні майстрині та організаторки заходу – завідувачка Дитячої бібліотеки ім. В. Симоненка Тетяна Серебреннікова та її колега по захопленню Тетяна Зез (донеччанка, нині киянка).

Тетяна Серебреннікова провела майстер-клас з вишивання-занизування. Відбулася дитяча фотосесія «Дитяча мода, вишита маминими руками. Виховання дітей в національній традиції». У програмі було передбачено: фотосесію колекції «Глухівський льон. Діти»; обговорення «Чому ми вишиваємо сучасний дитячий одяг?»; демонстративний майстер-клас будь-якої техніки; чаювання під липами в саду Рильського; розваги для дітей.

Проведення майстер-класу з вишивки саме у Музеї було доречне ще й тому, що традицію носити вишиванку у непростих умовах започаткували Михало Драгоманов, Іван Франко, Олена Пчілка, Леся Українка та ін., а розвинув Максим Рильський. Зокрема, він (як й І. Франко) носив також вишивану краватку. А власна вишиванка поета у поєднанні зі світлим костюмом супроводжувала його у всі закордонні вирядження. 
Майстер-клас відбувався у невимушеній атмосфері, поєднаній з корисним обміном досвідом і знаннями. Навчання національних технологій вишивання велося під розповідь майстрині про традиції, розвинуті українськими діячами. Зокрема, багато уваги було присвячене розповіді про альбом Олени Пчілки про український народний орнамент: працю використовували при дослідження орнаментики навіть у Парижі. Сам альбом зазнав п’ятьох перевидань, що лишається рекордом навіть для сучасних праць з орнаментики. Учасники заходу дізнались і про непростий досвід збирання Оленою Пчілкою назв народних технологій вишивання, оскільки кожне село і навіть кожна майстриня мали власну назву для спільних прийомів. Зокрема, «прутик», яким навчали працівників Музею вишивати рукави сорочки, в окремих селах міг називатися «хмелем», «листочками» тощо.

На завершення присутні взяли участь у народній грі «Павучок»: діти за власною фантазією оплітали всіх клубком ниток. Гості пригостились яблуками із саду, чаювання відбувалося просто неба.

Майстер-клас мав продовження і в наступні вихідні!

8 липня в нашому музеї згадували українського скульптора Петра Остапенка (7.07.1922 – 4.08.2010), автора пам’ятників Максиму Рильському в Голосіївському парку та на Байковому кладовищі. Захід відбувся в рамках проекту «Родинний альбом української історії» і був приурочений 95-літтю з дня народження Петра Остапенка.

- Упродовж свого творчого життя, - сказала, відкриваючи зустріч, Тетяна Морітко, старший науковий співробітник КЛММ М.Рильського, - Петро Пилипович створив більше двадцяти пам’ятників. А ще він допомагав Богдану Максимовичу Рильському, першому директору нашого закладу, у формуванні музейної експозиції...

Так розпорядилася доля, що замолоду П.Остапенко став членом великої родини Рильських. На початку Другої світової війни Петро, нещодавній випускник Васильківського авіатехнічного училища, закохався в симпатичну медсестру військового шпиталю Любу, а в 1944-му молодята побралися. Отак племінниця Максима Тадейовича – Любов Іванівна Рильська – стала дружиною майбутнього скульптора.

Після закінчення війни увінчаний бойовими нагородами Петро Остапенко планував повернутися до мирного життя.

- 1947-го батько навіть пройшов співбесіду в Інституті гірської механіки, - пригадує Тамара Мікула, донька Петра Пилиповича. – Але завдяки київській художниці Євгенії Дмитрієвій, яка випадково побачила таткові етюди на стінах квартири Максима Тадейовича, - його життя радикальним чином змінилося. За рекомендацією Євгенії Миколаївни батько влаштувався помічником у відомих українських скульпторів-монументалістів Юхима Білостоцького і Еліуса Фрідмана. А вже в 50-х він почав працювати самостійно...

Серед робіт митця, окрім інших, пам’ятники балерині Лідії Герасимчук у Києві і Тарасу Шевченку в Звенигородці Черкаської області, погруддя Петру Чайковському в столичній консерваторії, Карлу Брюллову в канівському музеї Т.Шевченка, Дмитру Менделєєву на станції «Університет» київської підземки, меморіальні дошки Адаму Міцкевичу в Гурзуфі, Олександру Мурашку і Зої Гайдай в Києві… 
Та найвідоміша – пам’ятник Максиму Рильському біля центрального входу в Голосіївський парк, що носить ім’я видатного українського поета-неокласика. Про історію його створення розповів Павло Жук, заступник Голосіївської райдержадміністрації в 1998 – 2013 роках.

А далі архітектор Ольга Майборода, що мешкає зовсім поруч, на вулиці Добрий шлях, читала власні вірші, а Тетяна і Сергій Цілики (дует «Гармонь і я») виконували українські народні пісні.

Завершився вечір неформальним спілкуванням в музейному саду, за традиційним трояндовим чаєм.

15 червня в Музеї М.Рильського відбулась літературно-музично-візуальна акція "Франкофонна Україна: від Анни Київської до Максима Рильського" (черговий захід в рамках Третього Міжнародного фестивалю мистецтв Anne de Kiev Fest).

Упродовж всього вечора Голосіївська садиба Максима Тадейовича не лише називалася, а таки й справді була «мануаром» (в перекладі з французької «замок-резиденція»). Адже повсюди тут лунала вишукана мова Гюго і Верлена, звучали мелодії паризьких шансоньє, милували зір французькі сорти троянд Anne de Kiev і Pierre de Ronsard і навіть запахи були запаморочливо-версальскими: спеціально до фестивалю український приборкувач ароматів Богдан Зубченко створив витончено-королівський парфум Anne de Kiev! 
Відкриваючи захід, Вікторія Колесник, директорка Музею М.Рильського, презентувала відкриття виставки рукописних матеріалів поезій, перекладів, статей і щоденникових записів Максима Рильського, присвячених Франції та французьким письменникам. 
В акції взяли участь поет Іван Драч, перекладач, учений і громадський діяч Максим Стріха, поетеса Леся Мудрак, поетес а і перекладачка Ольга Смольницька, перекладач, дипломат і автор антології французької поезії «Сад божественних поезій» Всеволод Ткаченко, вчителька спеціалізованої школи №110 з поглибленим вивченням французької мови Віра Тализіна зі своїми вихованцями, поет і лектор курсу французької й італійської літератур Сергій Савін, один із батьків Anne de Kiev Fest Федір Баландін, співзасновник гільдії українських парфумерів Богдан Зубченко, поет і драгоман Василь Соловій та інші франкофони. 
Увесь вечір натхненно музикували студенти Київської консерваторії ім.П.Чайковського.