^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

МІЙ БАТЬКО – ГЕОРГІЙ РИЛЬСЬКИЙ
(до 100-річчя від дня народження)

«Повитий димом бою…»

Складно писати про батьків – найближчих рідних людей, яких вже давно немає в живих. Більше того, коли тобі самому за сімдесят. Не зоглядишся, як зануришся у власний життєпис, і спомин нагадуватиме автобіографію.

Щоб уникнути цього, починаю з документів та фотографій. Ось лаконічні записи з військового білету: Рильський Георгій Іванович: 1-й Український фронт. 01.1940 - 07.1941 – курсант, 07.1941-02.1943 –розвідник, 02.1943 - 05.1944 – керівник радіостанції, 05.1944-08.1945– перекладач, радист.

Скільки разів у ці трагічні воєнні роки Максим Тадейович Рильський в листах, у віршах, у власних роздумах звертався до сина!

 

... Уночі до краю, до кінця
Зрозумів я, що життя кінчиться,
Що мені уже не до лиця
Навпроти свічада бадьориться.

І в хвилину цю –із фронту лист,
Син. ( Пустун. Екзамени. Фокстроти).
З фронту! Рідний! І єдиний зміст –
Битися, боротись, побороти!

«Ой не плач же мамо, не журись!» –
Піснею повіяло на мене...
Під снігами верби розвились.,
Гірко й ніжно пахне пух зелений....

(Вірш «Про осінь», збірка «Світова зоря», 1942 р.)

 

Мине два роки, і ми читатимемо вірші і листи на фронт, які вже випромінюють радість і щастя перемоги:

«Дорогий Жорже!... Надіюсь, що незабаром ми всі будемо поздоровляти один одного з повним визволенням України, а ще далі – з повним розгромом ворога! От веселі будуть дні! А в перспективі малюється мені картина: ми з тобою в рибальському човні або десь на качиному перельоті. Або біля вогню із салом на шпичках... І я вірю, що це таки збудеться!»

(Лист в діючу армію, 6 серпня 1944року).

Дідусь, з дитинства вихований на романівських світанках й вечірніх зорьках, передав свої почуття й старшому сину. Переконуюсь в цьому, коли читаю його лист з Романівки Миколі Зерову, датований ще 1930-им роком. Вітає товариша-неокласика від імені дружини і Жоржика, представленого з гумором як «рако-щуко-і.т.д. лова»). Мабуть, авторитет та безмежна закоханість в названого батька формувались у підлітка всі попередні роки саме під час спільного єднання з природою.

Скільки часу вони проведуть згодом разом в рибальських човнах, в мисливських наметах, в спільних заміських подорожах.

Дідусь володів даром передбачення:

Тоді ж, в 1944-му, у вірші ніби малював наступну зустріч батька з Оленою Астаф’євою, моєю матір’ю.

 

І може, десь мій син, повитий димом бою,
Засмаглий, сміливий, товариш і боєць,
Раптово стрінеться із вашою дочкою –
І надслухатиме тремтіння двох сердець
Земля, що цвіт і світ дала і нам з тобою…

(Поема «Мандрівка в молодість», 1944.)

 

Зустріч ця відбудеться через два роки на дні народження художниці Євгенії Дмитрієвої, яка часто гостювала в родині Рильських на їх дачі в Ірпені, як до війни, так й після.

«Живу в сосновім Ірпені…»

Так писав Максим Рильський Павлові Тичині ще в довоєнні роки. Про «ірпінський період» життя родини знаю із книги спогадів молодшого сина Богдана Максимовича Рильського «Мандрівка в молодість батька». Дивлюсь на фото: ще підліток Богдан поклав руку на плече старшого брата з орденом Червоної зірки на грудях. Скільки гордості й захоплення у виразі обличчя молодшого. Георгій і Богдан були братами, які щиро, до нестями любили один одного, до останнього подиху кожного. Так само, як і свого батька, Максима Тадейовича, якого Георгій обожнював й ніжно називав Мусеїчем.

Мені, підлітку, захотілось вигадати щось своє, тому дідусь в моїх звертаннях став «Муфудеїчем», а дядько Богдан «бразером», як на англомовний лад називав Богдана батько. Прізвиська були прийняті адресатом і ми, на жарт, інколи отримували листи від Максима Тадейовича з підписами «Мусеїч» – «Муфудеїч».

Але повертаюсь до спогадів дядька Богдана. Ірпінь, середина 30-х років. Родина на вулиці Центральній шукає будинок під дачу. Жорж (так домашні звали батька) біжить попереду, і, не звертаючи уваги на попередження старших, розкручує на пальці сітчасту торбинку (авоську) з яблуками, поки та не опиняється на дереві. Дядько сам дивується, чому зберіг в пам’яті цей незначний епізод.

Так, епізод. А я згадую, як вже у поважному віці, батько міг миттєво дістатися найвіддаленішої тонкої гілки. Гнучкий, худорлявий, він ніколи не боявся висоти, й під зостережливі вигуки присутніх охоче демонстрував свою спритність в голосіївській садибі Максима Тадейовича.

Із таких, здавалось би незначних фактів, ніби сплетені теплі зворушливі спогади дядька Богдана про старшого брата. Ось із друзями той збирається по яблука до сусідів, хоча й своїх вдосталь. Або на танці на так звану «білу дачу» – одну із споруд письменницького будинку відпочинку. Мав дрібнокаліберну гвинтівку, з якої інколи давав постріляти й молодшому.

«Батька Жорж дуже любив, поважав, ладен був за нього будь-кому очі видряпати, – згадує Богдан Максимович. – Проте нестримний у своїх вчинках, прямий і відвертий, знервований, він у ті роки міг завдавати прикростей, здебільшого тоді, коли вчинок випереджав думку».

Дача знаходилася неподалік від залізниці. Тому Жорж, почувши гудок паровоза, не поспішав. Міг до останнього сидіти, пити чай, потім біг на вокзал навпростець, на бігу стрибав на підніжку вагона.

Або такий епізод із спогадів. Пристрасть Максима Тадейовича до риболовлі, яка зародилася ще в дитинстві, в рідній Романівці, не згасла, а ще поглибилася в Ірпені, де багата тоді на рибу одноіменна річка завжди вабила до себе. Але Жорж вирішив зробити батькові приємне, вирити в садибі копанку й запустити туди рибу.

Скільки людей йому не казали, що копанку треба влаштувати десь на низині, в садибі пісок, грунтові води глибоко, батько нікого не слухав, з ранку до вечора кидав лопатою пісок і кидав. Уже скоро без добрячої мотузки і вибратися з ями не міг. Але працював, як кажуть, у поті чола, натерши на долонях не один мозоль. Потім заходився наповнювати яму водою з колодязя за допомогою помпи і шланга. Спочатку вода швидко зникала у піщаному грунті, але наполегливість перемогла, вода почала затримуватись. У наповнену водою яму приносив річкову рослинність, латаття, кропивку. Потім у відрі – з риболовлі спійману ще не поснулу рибу. І випускав її у копанку.

Одного разу Максим Тадейович, зробивши перерву в роботі, взяв вудочку, зловив у траві коника, наживив і за якусь мить у повітрі вже тріпотіла рибка. Батько дістав схвалення у найвищій інстанції, а господар потім не раз закидав вудку у власну копанку…

Заслуговує на увагу спосіб, у який споряджалися тоді вудки. Волосінь виплітали із кінського волосу. Займався цим теж батько. На лузі, де завжди паслися коні, підкрадався до одного світлої масті (щоб не помітно було у воді), намагався стрімко висмикнути вниз і вбік кілька волосин, і вчасно відскочити, адже кінь міг добре хвицнути. Вже вдома волосини спліталися, зв’язувалися.

Всі наступні роки батько був «відповідальним» за рибальське спорядження в сім’ї. Купував бамбукові вудилища (пластикових тоді не існувало), сам підганяв їх на згонах, покривав за допомогою розпилювача якоюсь світлою захисною фарбою (здається, нітроемаллю, яка в’їдливим запахом наповнювала весь голосіївський будинок, але миттєво висихала) й з гордістю передавав на випробування вже готові до риболовлі вудки з двох, трьох і навіть чотирьох «колін»

Справжнім асом спортивного лову на вудку в Ірпені був Жорж, згадує дядько Богдан. Виїздив човном з раннього ранку і проводив на річці цілий день. Спійману рибу нанизував на кукан – метрів півтора довжиною. Повертався з двома, а й інколи з трьома низками, і тоді обов’язково демонстративно йшов додому через територію будинку творчості, щоб похизуватися своїм уловом перед письменниками та їх родинами.

Зустріч на все життя

В автобіографіях і спогадах Максим Тадейович згадує 1923 рік, коли після 5-річного перебування на Сквирщині, де вчителював у школах сіл Вчорайше та рідної Романівки, повертається до Києва. Але де жити? Київську квартиру батька Тадея вже зайняли інші, чужі люди… Романчани порадили звернутися за допомогою до земляка Івана Очкуренка й надали його київську адресу по вулиці Бульйонській, 14 (згодом Боженка, нині Малевича). Господаря вдома не було, зустріла дружина Катерина Миколаївна та її 4-річний син Жоржик. Ця неочікувана зустріч виросла в кохання на все наступне життя обох. У 1926 році вони взяли шлюб за настійливої, надважливої умови Катерини Миколаївни – усиновлення Жоржика, який залишається жити з ними.

Георгій виховувався в родині як рідний, рідним став для нього й народжений в 1930 році Богдан. Інколи мені навіть здавалося, що дідусь занадто балував батька не тільки підкресленою увагою, але й подарунками автомобілів. А Іван Опанасович Очкуренко і його друга дружина Олександра Олександрівна стали «своїми» в родині Рильських, про що свідчать численні спільні фото та щирі вітання в епістолярній спадщині Максима Тадейовича.

У Максима Тадейовича була велика дружня сім’я (по лінії матері Меланії Чуприни та старшого брата Івана Тадейовича), і на всіх у нього вистачало щирої уваги і душевного тепла.

В 1939 році батько поступив у Київський індустріальний інститут (нині Політехнічний) на радіотехнічний факультет. Але відстрочку від служби в армії студентам перших двох курсів тоді не давали. Тому курсант Георгій Рильський зустрів війну в діючій армії на західному кордоні. Мабуть, не варто дивуватися наступному вибору професії саме журналіста, коли згадати, що війну батько завершував радистом в редакції фронтової газети. В 1951 році був серед випускників першого післявоєнного випуску факультету журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка.

Але все життя давалися взнаки давні технічні захоплення: постійно власноруч ремонтував радіоприймачі, а згодом телевізори. Мав спеціальний чемоданчик з лампами на заміну, а коли їх не вистачало, приходив знайомий телемайстер вже із валізою ламп. Не дивно, що вдома у нас завжди працював телевізор. Робота на телебаченні зобов’язувала!

Не можу сказати, що журналістська кар’єра батька відразу склалася вдало. Тільки згодом він знайшов себе на телебаченні, стояв біля витоків створення вітчизняної служби новин на УТ-1. А спочатку ­­­– після університету – робота в РАТАУ– (радіотелеграфна агенція України, нинішній Укрінформ, на той час – вітчизняне відділення ТАРС). Мабуть, в агентстві доля склалася не дуже успішно, пам’ятаю нарікання матері, що серед лідерів за кількістю наданих новин батько не значився.

Однак в 1952 році дідусь пише моїй матері, яка зі мною, малим, відпочивала тоді в Криму: «Жоржик мабуть не без успіху просувається на газетній ниві. Складені ним інформації час від часу з’являються в пресі (правда, без його імені). Він гордо говорить: я кореспондент ТАРС-РАТАУ».

Більш престижною, а, головне, щасливою виявилася телевізійна журналістика… Посада – кінокореспондент, саме «кіно-», а не «теле-». Це була порівняно нова, романтична професія, якою батько захопився беззастережно. Сам шукав сюжети, писав тексти, особисто знімав важкою, здається, німецькою кінокамерою (з акумулятором у футлярі через плече, для підстраховки). На зйомки виїздив на власному автомобілі за кермом, заправивши його пальним за власний рахунок. Освітлювальні прилади – теж власної конструкції, саморобні. «Юпітери» мали вигляд вирізаних із товстої фанери конструкцій, обшитих з одного боку металом з отворами під патрони для потужних електроламп, які мали звичку час від часу вибухати, лякаючи всіх навколо. Світильники виставлялися на телескопічні, звичайно, саморобні триноги. Все це разом з мотками кабелю вантажилося в багажник та на заднє сидіння батькової «Волги» під елітним державним номерним знаком «00-01 кив». Добре, коли поруч сідав Григорій Пащенко, вірний друг під час усіх подорожей і надійний помічник – освітлювач за посадою. Але технічних фахівців не вистачало на всіх кореспондентів, тому батькові частенько доводилося самому готуватися й виїздити на зйомки і вже на місці самостійно виставляти обладнання.

1 грудня 1960-го року в листі до свого великого друга Олександра Дейча Максим Рильський з легким гумором повідомляє, що «на запрошення телеоператора Жоржа» їздив з ним у Стеблів Корсунь-Шевченківського р-ну, де відкривався музей Нечуя-Левицького, а в різні часи жили Марко Вовчок та Адам Міцкевич.

Час від часу переглядаю старі світлини й стрічки. Містечко Узин. Разом з колегами-журналістами батько урочисто зустрічає після польоту першого українського космонавта Павла Романовича Поповича на його батьківщині. Чи село Ксаверівка, 50км від Києва за Васильковом. За часів Хрущова тут, вздовж траси, було побудовано «зразкове село» з однотиповими садибами, яке постійно відвідували делегації братніх країн. Іноземці мають знати, як заможно живе український селянин!..

Інша стрічка розповідає про зариблення Канівського водосховища. Рибу виловлюють сітками по інший бік греблі й перевозять через дамбу «живоробними» машинами… Будинок культури в селі Мар’янівці, на батьківщині Івана Козловського, друга Максима Рильського. Знаменитий тенор із Москви співає оперні арії українською. Або «домашні» зйомки». На Різдво прийшли колядувати в Голосіївську господу поета студенти театрального інституту та аграрної академії. Господар підписує дарчі книжки, запрошує за стіл, вручає смачні гостинці.

Бачу намет на березі озера з привабливою назвою Святище під Києвом, на так званих «дарницьких» луках в районі сіл Позняки, Осокорки, Вишеньки. Літо 1963-року, мабуть, остання виїзна риболовля дідуся. Вже давалася взнаки смертельна хвороба. Вирішили далеко не рибалити. Батько доставив вантажівкою

великого красивого дерев’яного човна із Українки, де ми багато років відпочивали на березі Стугни, зрізав велику вербу й вкопав біля намету - для тіні. На тиждень-другий вистачило.

А це фото «облетіло» все телебачення. Взимку з ополонки на тому ж Святищі витягли з батьком на жерлицю щуку вагою 5,15кг. Кілька років тому знайшов це, колись навдивовижу мальовниче заплавне озеро, вже на «одамбованих» луках. Сумна картина: намивні піщані дюни, котеджі, платні парасольки та автостоянки.

Майже 20 років, до виходу на пенсію, відтворював батько в теленовинах життя країни 60-70 років минулого століття. Як тільки мав можливість, намагався супроводжувати з телекамерою «Мусеїча» вдома, під час різних домашніх заходів, на офіційних зустрічах, в поїздках. Згодом до домашнього телелітопису долучився (з любительською кінокамерою) брат Богдан. Скільки хроніки, зокрема із життя дорогої нам людини, залишилося в архівах Київського музею Максима Рильського, в родині!.. Частину вузьких 16-мм плівок вдалося врятувати родинному фонду «Троянди й виноград», іншу – зараз намагається перевести на цифру Київський музей. Поки безуспішно.

В редакції новин батька любили. Веселий, товариський, гостинний, вдалий на гумор чи на гостре слівце, він збирав навколо себе колег, які жадібно слухали історії з його життя, а, головне, бувальщини про поїздки із славетним названим батьком.

В цей ювілейний рік добрим теплим словом згадують Георгія Рильського його колишні колеги – Павло Щириця, Наталія Міщерська, Лідія Ільченко, Владислав Степаненко.

Дорога в Крим, або «наш шлях із варяг в греки».

Скільки себе пам’ятаю, у батька завжди були автомобілі. Спочатку трофейні, німецькі «опель-капітани», «опель-кадети», «ВМВ», згодом вітчизняні – «Москвичі», «Побєда», «Волги – ГАЗ-21».

Авто, звичайно, допомагав купувати дідусь, але проблема існувала не стільки в грошах, скільки в отриманні дозволу на придбання. Тим паче, коли йшлося про престижні «Волги». Але найпам’ятніші мої згадки пов’язані із Москвичем-401. Люди старшого покоління пам’ятають цю машину із запасним колесом на кришці багажника. В 50-х майже кожного року «Москвич» возив нас на південний берег Криму. Їхали, крім мене, мати, її мати Наталія Октавіанівна Карвовська та вітчим Георгій Касянович Шайдюк (рідного батька матері Максима Астаф’єва, гусара царської армії та офіцера денікінської контррозвідки заарештували в 1933-му, із таборів він не вийшов. В кінці 80-х його прізвище стояло в списках реабілітованих). До цього потрібно додати два розкладних ліжка, які кріпились до колеса на багажнику, кілька каністр з пальним на даху (заправки були рідкістю), постільна білизна, на яку пасажири сідали, інші необхідні на відпочинку речі – торби з консервами, керосиновий примус, гумовий надувний човен та інше.

Їхали три доби. В день виїзду батько завжди в останню мить здійснював техогляд авто – щось мастив, перебирав. Не пам’ятаю, щоб він колись користувався техстанціями, якщо вони існували тоді взагалі - все робив самостійно. Але автівка, як пригадую, ніколи не підводила. Отож в перший день виїздили в обід, встигали доїхати до річки Псел на Полтавщині, ночували в полі, в скиртах соломи, які чомусь називали «мрією моєї бабусі».

Батько ніколи швидко не їздив – 60км на Москвичі, 80км – на «Волзі». На другий день встигали доїхати в район Мелітополя, де мали постійну, вже відносно комфортну ночівлю в кемпінгу «Зелений Гай». Якщо пощастить – в будиночку, а ні – в наметі. Здається, кемпінг існує і сьогодні. На третій день в’їжджали на півострів, під вечір опинялися на морі, в районі так званого узбережжя для «дикунів» – селищ Сонячногірське, Рибаче, Морське.

Машиною виїздили прямо на гальку порожнього берега (вдалині маячили може 1-2 машини), орендували кімнати в найближчій хатині селища через дорогу, але ми з батьком часто ночували під тентом, яким накривали авто, або в самій машині. Адже на нас чекала морська рибалка. Батько мав невелику сіточку – так звану путанку. Відпливали на гумовому човні метрів 50 від берега, на довгих мотузках опускали на дно, а з ранку вже мали кілька рибин – барабульку, кефаль чи морського півня.

Зворотній шлях тривав стільки ж, якщо не більше. Робили зупинки для купівлі фруктів, а, головне, кавунів. Смугастих красенів на 10-15 кг кожний, «позичених» із сусідніх баштанів вздовж траси, місцеві хлопці продавали за безцінь. Після добрячого завантаження цими дарами, капот і радіатор автомобіля нагадував піднятий ніс скутера на повному ходу, який у батька теж був ( казав, що придбав у самого Патона!), але з’їдав за годину бочку пального. «Москвич», майже повністю сівши на ресори, терпляче віз додому, де на нас чекало гірке розчарування – більшість кавунів виявлялися недозрілими.

Звичайно, з часом наш відпочинок став комфортнішим, вже в селищах Великої Ялти, а самі поїздки – на «Волзі» – значно зручнішими.

Запам’яталася купівля першої «Волги». Батько мріяв про колір, схожий на бірюзовий, але таких на складі в Києві не виявилося. Поїхав в Горький (нині Нижній Новгород), на автозавод. Розмірковував – там точно вибере, що хоче. Через кілька днів отримуємо телеграму: повертаюся, колір морської хвилі. Виявилося, інших конвеєр в той час не випускав. Виглядаємо з нетерпінням у вікно і майже німіємо: в’їдливо зелений колір ріже погляд. Але втішаємо себе і батька, що звикнемо.

Лист Максима Тадейовича з Гагри сину Богдану від 12 вересня 1960 року. «Дивлюсь оце на море й думаю, що колір Жоржикової машини не такий уже поганий». Через три дні втішає вже батька: «Дорогий Жоржику! Зелений колір – колір надії, а тому хай тебе не бентежить колір твоєї «Волги». Головне, що вона – «Волга», і очевидно, в доброму порядку».

Про значення автомобіля в житті батька свідчать такі факти. Не сприйміть за розбещеність. Це був своєрідний спосіб життя. Коли в домі не вистачало якихось продуктів, у супроводі вірного чотирилапого друга невизначеної породи - рудої Чапи - йшов у гараж, що у подвір’ї будинку письменників по вулиці Леніна,68 (нині Б.Хмельницького), сідав у машину і їхав у гастроном на розі вулиці Пирогова (метрів 200 -300 від квартири). Купував, що треба, й таким же способом повертався назад додому.

Мабуть, якщо підрахувати, то в автомобілі батько провів половину життя. На телебаченні знали: Георгій Рильський в будь-яку мить готовий сісти за кермо і виїхати на зйомку. Щастило і мені: вчився водити всі батькові авта на лугових дорогах, твердих і гладких як аеродромні смуги.

Названий батько піклувався про старшого сина постійно і в дрібницях. В листі із Загреба повідомляє, що купив електромлинок для кави. Бо знав, що кава для Жоржа – справжній ритуал з ранку до вечора. Варив у каструлі чорну, як антрацит, каву й випивав тричі на день із півлітрового кухля. Курив теж немилосердно – по 2-3 пачки цигарок «Казбек» на день. Про своє здоров’я не піклувався, пігулок не приймав, лікарень не відвідував. Одного разу виїхав у санаторій, але витримав там лише три дні і... втік.

«ХЛОПЧИКУ ПОТРІБНО ВЧИТИСЯ…»

Батько мав ненормований робочий день. Вільний від зйомок, приходив додому вдень, коли я вже повертався зі школи. Тоді часто отримував від нього заманливу пропозицію: «Синку, поїхали на наші луки, зустрінемо на риболовлі вечірню зірку».

Як правило, вдома виникав конфлікт. Материн вітчим Георгій Касянович Шайдюк, інженер за освітою, людина

навдивовижу інтелігентно ерудована, добре обізнана в літературі і мистецтві, настирливо «виводив мене в життя»: допомагав готувати уроки, вчив писати й рахувати. Він був категорично проти несподіваних поїздок в будні, мав підтримку з боку матері. Але я, звичайно, віддавав перевагу заманливій пропозиції.

Може, чогось я в свій час і не довчив, але на все життя вдячний батькові за ці поїздки. Назавжди залишився в пам’яті спогад про аромат росяних лугових трав, про легкі замріяні тумани по низинах, таємничої прозорості озера, вкриті очеретом та лататтям...

Мі всі були трохи божевільними від цієї краси, замріяні нею в очікуванні наступних побачень…

Навіть красень Краків, звідки пише батькові Максим Тадейович цей лист (червень 1962 р.) не здатен відвернути уваги від майбутніх мандрівок: «Поїздка наша цікава. Але я вже мрію про той час, коли ти забереш мене і Максима II із Коктебеля, і ми, три мушкетери, майнемо в риболовний рай – у Кринки».

Так і пише згодом із Криму, де відпочивав: «мрію про цю експедицію». Просить знарядити її як слід: (« не виключена можливість ловлі сазанів»). Дає накази, що взяти із собою: 2-3 жерлиці, газову плитку, сковорідку, із буфету – ножі та виделки.

П’ять днів провели ми в Дніпрових плавнях, в селі Кринки Цюрупинського району. Ночували в будинку відпочинку мисливців та рибалок імені Остапа Вишні, а на світанку виїздили подалі на берег під явори, де річка Конка вужем виповзає з очерету під саморобний місток для прання, з якого через прозору, як кришталь, воду видно величезних, завмерлих на дні окунів та раків. Із сазанами, пригадую, не пощастило. Але батькова стрічка зберегла документальні кадри: демонструю діду улов, викладаючи із садка на траву чималеньких пліток та окунців, а той зверху дивиться поблажливо: молодець, але у мене не гірше.

У квітні 1964-го року, вже невиліковно хворий, дідусь попросив батька відвезти його на «дарницькі» луки. Згодом зрозуміли, що це було прощання з тим, що йому дороге й близьке. Поставили розкладний стілець на березі широкої заплави в районі нині добре відомого киянам першого шлюзу й відійшли мовчки поодаль. Дідусь без жодних слів сидів і слухав перелітне птаство: качок, гусей, куликів, чайок, спів жайворонка.

Мовчки поверталися додому. Незабаром, у травні, Максим Тадейович напише батькові з Москви, з кремлівської лікарні, де лікувався:

«Дорогий Жоржику! « Привіт тобі і всьому сімейству від Муфудеїча, який не тратить надії разом половити рибу в цьому році… Цілую всіх…»

Через два місяці його не стане…

Добре пам’ятаю сам факт сімейної наради, на яку мене, підлітка, розгублені дорослі не покликали: як жити далі, що робити із садибою в Голосієві та великою квартирою в центрі міста? Рішення було прийнято одностайне: будинок подарувати державі під музей Максима Рильського, а квартиру розділити на дві окремі, на дві сім’ї. Але знадобилися ще два роки, аби задум створити музей став реальністю.

Витонченість, шляхетність в сімейних стосунках від глави родини передалася синам та онукам. Все відбувалося в злагоді та в порозумінні. Як приклад, право на авторську спадщину від чималих гонорарів Максима Рильського діти поділили чітко порівну, без суперечок, хоча у Богдана Максимовича було двоє синів, а я у батька один.

Гадаю, в делікатних ситуаціях Георгіій та Богдан подумки зверталися до свого великого батька: як мав би вчинити саме він в подібному випадку?

«Коли створився музей, Богдан Максимович став директором, – згадує його колишній заступник Ніла Андріївна Підпала, – а Георгій Іванович був душею музею: допомагав і підтримував, чим міг. Упорядковував й передавав плівки, особисті речі, рукописи. Кабінет Максима Тадейовича, який є центральним в експозиції Романівського музею родини Рильських, дарований з його київської квартири, де Максим Тадейович приймав своїх виборців-земляків… Пригадується, як ми, музейці, прийшли вітати його з ювілеєм. Він був вдячний і зворушений. Пригощав. А ще нам усім подарував милі речі своєї мами Катерини Миколаївни і Максима Тадейовича, які він шанобливо зберігав. Ми ж, звичайно, здали у фонди, як це не було нам важко, але розуміючи, що це святі реліквії і їм місце в музеї. Ще згадується, як він у день «Голосіївської осені» завчасу приїжджав і облаштовував у поетовому саду куточок із троянд і винограду (із цього кадру Георгій Іванович Рильський починав свої репортажі про свято)… І щоразу на згадку, звичайно, завжди залишав свої плівки.

Саме він, передаючи гостинність і щедрість роду Рильських, заклав добру традицію поетичного свята «Голосіївська осінь» – частування. Особисто купував і підносив відвідувачам величезний кошик винограду».

У великого батька були достойні сини.

Те, що буде їх поєднувати все наступне життя, щемливе і трепетне ставлення до природи («Люби природу не для себе – люби для неї») викладено в кількох рядках вірша «Журавлі» зі збірки «Літо» (1936 р.)

 

…Сьогодні над Бульйонською моєю
Ключем перелітали журавлі.
І навіть горда надлюдина – Жорж,
У сьомій групі вождь непереможний.
Усі ми голови позадирали…

 

РИЛЬСЬКИЙ МАКСИМ ГЕОРГІЙОВИЧ

 

На фото:

1 – Георгій Рильський на відповідальній зйомці;

2, 2а – Георгій завжди знайде можливість зняти батька, М.Т.Рильського;

3 – Ірпінь, кінець 40-х років, зліва направо: Георгій, Максим Тадейович, дружина Катерина Миколаївна;

4 – брати Георгій (ліворуч) та Богдан (кінець 40-х років)