^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

24 липня

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

   24 липня 1964 року над Голосіївським лісом вирувала гроза. Лив буйний літній дощ, темряву різали блискавки і ревіли громи, могутній вітер виривав із корінням дерева, стукав у шиби, гуркотів по дахах. У цю ніч у голосіївському будинку на тодішній околиці Києва відходив у Вічність великий український поет ХХ сторіччя – Максим Рильський.

   Наступного дня з ним, ошатно вбраним у найкращий свій костюм і незбагненно усміхненим останньою незрушною усмішкою Відходу, прощалися у меморіальному залі клубу Ради Міністрів УРСР на Інститутській вулиці сотні і тисячі українців: письменники, журналісти, викладачі, вчителі, учні старших класів київських шкіл і – особливо – київське студентство, словом, усі ті, кого можна було б означити загальним терміном «шанувальників поезії Максима Рильського». Їх, тих, хто хотів попрощатися з великим поетом, «poetae Maхima», як жартівливо-шанобливо іменували його колись сучасники, було настільки багато, що треба було вистояти довгу, майже годинну чергу, щоб пройти біля труни. Домовина була засипана квітами, а побіч стояв великий вінок з троянд і винограду від українських письменників. Вікна стояли відкриті, але тиша у залі була такою, що чулося, як стікали дощові краплі із яблунь довкола клубу.  

   А ще через день жалобний похід залив вулиці Києва. Труна з тілом поета пливла посеред величезного натовпу його приятелів і друзів до останнього місця упокоєння  великого Майстра на центральній алеї Байкового цвинтаря. За труною ішов хор на чолі з Іваном Козловським, співаючи стародавню українську пісню «Забіліли сніги та забіліли білі ще й дібровонька…» про смерть чумака у степу, улюблену пісню і самого поета, і – ще раніше – його великого батька Тадея Рильського. Похоронний похід розтягнувся через усе старе місто. Бажаючих попрощатися з поетом було так багато, що вони не вміщалися у вузькому вході на Байковий цвинтар, перелізали і переплигували через високу цвинтарну огорожу, щоб побачити, як труна з Максимом Рильським дійде до місця свого вічного спокою, щоб кинути жменю землі услід за поетом, – останній дар від живущих високій і благородній людській душі поза межами буття. Кожен усвідомлював у ці хвилини, якої великої втрати зазнає українська культура, поезія, наука… вся Україна. А разом з тим – що це лише початок посмертного буття Максима Рильського.  «Рильський жив так, що його фізична смерть була лише епізодом на шляху безсмертя», – писав пізніше про цей день дослідник його творчості літературознавець Степан Крижанівський. 

   Минали літа, зими змінювалися веснами, мінялися політичні та історичні події, але кожного року гурток шанувальників поезії Максима Рильського збирався 24 липня на центральній алеї Байкового цвинтаря, біля його могили, щоб пом’янути поета, прочитати молитву за упокій його світлої і високої душі, продекламувати вірші самого Максима Рильського. Адже при згадці про смерть поета у його молодших сучасників і духовних нащадків мимоволі виринає в уяві не поважне задумане обличчя сивочолого патріарха літератури, а – молодий Рильський часу його збірки «Під осінніми зорями» (1918) – уповні свого таланту, сповнений молодечих  надій і марень:

      – Читачу! Поглянь, усміхнись:

      Я твій, я не вмер, я живий!

                  («Коли на могилі моїй зелена затужить трава…»).    

      Так минуло п’ятдесят літ. Голосіївський дім поета став Київським літературно-меморіальним музеєм Максима Рильського. Родинний дім Рильських у селі Романівці на Попільнянщині перетворився на Музей-садибу родини Рильських. І цього року, як і щороку, прихильники поезії «великого Максима», а серед них і київські письменники та науковці, музейні працівники, приятелі Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського, його земляки-романівці (що привезли з собою чудовий кошик розкішних троянд) і широке коло літературної громадськості зібралися біля могили поета, щоб ушанувати його пам’ять. Була відслужена панахида всечесним отцем Володимиром із Фастова (міста, не чужого і для Максима Рильського – згадаємо: «Я не можу тебе забуть, хлопчику на фастівськім вокзалі…» про голод 1921 року зі збірки «Тринадцята весна» (1926)). Зі словом вдячності і пошани у пам’ять про Максима Рильського до товариства звернулися директор Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського Вікторія Колесник,  онук Івана Рильського, старшого брата поета, знаменитого перекладача і видатного українського культурного діяча, Анатолій Рильський, директор Музею-садиби родини Рильських у Романівці Марія Авраменко, працівниця музею Лариса Панчук, землячка опікуна Максима Рильського, видатного українського економіста і просвітителя Йосипа Юркевича (із села Кривого на Житомирщині) Елеонора Зима, теперішні і колишні працівники Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського (Ірина Вакулюк, Тетяна Тернавська).

   Після поминання на цвинтарі гостей запросив Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського. На літературно-меморіальному вечорі  « …і світлий шум Шопена» звучали слова вдячності поетові, декламувалися його вірші. У виконанні  Народної артистки Людмили Семененко та Лауреату міжнародних конкурсів Лариси Деордієвої прозвучали улюблені вокальні твори Максима Рильського – «Ave Maria» Франца Шуберта, «Київський вальс» Платона Майбороди, та інструментальні – вальси Фредеріка Шопена, один з яких оспівав Максим Рильський у поезії «Шопен» (1936).

На вечорі була присутня і художниця, учениця О.Шовкуненка, а нині професор Академії художеств Валентина Виродова-Готье – авторка знаменитого портрета М.Рильського (1963), який малювався саме у Голосіївському будинку з живого поета. Художнця захоплююче розповіла про роботу над портретом і поділилась своїми спогадами про М.Рильського. (Відвідувачі могли ознайомитись із портретом та ескізами до нього, які були представлені на виставці)

    Відзначення затягнулося до пізнього вечора. У виступах митців та шанувальників поезії Максима Рильського відзначалася велика роль поета у всій історії української культури і науки ХХ століття, суголосність його лірики нашій епосі. Наголошувалося на необхідності активнішої пропаганди українського художнього слова, зокрема і слова Максима Рильського, серед молоді. Об’єднавчим центром такої діяльності і надалі мають залишатися музеї – Максима Рильського у Києві і родини Рильських у Романівці. 

   «Антонович і Рильський – це ціла епоха у нашому громадському житті», – так колись писав Сергій Єфремов, маючи на увазі батька Максима Рильського, Тадея, українського просвітителя і вченого-етнографа. Нам, теперішнім, страшно подумати, як би збідніла наша епоха, якби не було у ній «poetae Maxima» – Максима Рильського, сина «того Тадея». Рильського-символіста, неокласика, патріота своєї землі, невтомного трудівника на ниві поезії, перекладацькій і науковій. Приємно, що кожного дня  голосіївський музей Максима Рильського сповнюється шемротом не лише старших і поважних, але і молодих голосів, що приходять сюди молоді поети, науковці, просто залюблені у поезію Максима Рильського діти і юнацтво, –  учні шкіл, гімназій, а особливо –  студентство з усієї України. Серед них не раз зустрічаються справжні таланти, що, може, колись впишуть і свою сторінку в історію української культури.    

   Шлях Максима Рильського у Вічність триває. Рильський-символіст і Рильський-неокласик стає набутком нової епохи. Тепер уже немає потреби переписувати його поезії від руки, щоб подарувати коханій (коханому) на День Ангела (як було це в 20-х роках ХХ століття),  завдяки титанічній праці упорядників 20-томного видання творів поета ми знаємо все (чи майже все?) із його поетичної творчості. А однак кожен рік додає до вивчення творчості Максима Рильського і його часу щось нове. Рильський вічний, як вічний український народ, і, мабуть, одна з найкращих і найточніших характеристик Поета, здійснена Юрієм Лавріненком, відкривачем для нас поезії «розстріляного Відродження», і завершить наш короткий матеріал: «Рильський великим духовним зусиллям, що не раз обривалось одчаєм, виніс спокій із осереддя бурі, солодкість світу – із його отруйної гіркоти, світло і ясність – із кромішньої пітьми і хаосу, прозорість – із каламутної повені його доби, рівновагу – із катастрофи (…). Піднісшись над битвою, він тримав розборсані нитки вічного божественного і вічного людського, щоб не втратились вони у свідомості розбудженої в полум’ї країни (…). Для сучасників Розстріляного Відродження кожна нова поезія Рильського була несподіваним джерелом у пустелі, черпнувши з якого, втомлена людина здобувала почуття свіжості, надії, тривалості». Або – завершимо його натхненними словами Євгена Маланюка (висловимо тут свою вдячність багатолітній працівниці Музею Максима Рильського Нілі Підпалій, яка «повернула» нам їх із забуття своєю публікацією): «Максим Рильський в нашу страшну, цинічно-підлу добу (мається на увазі час репресій тоталітарної «радянської» держави – Н.П.) фактично був обранцем і закладником національної культури в лапах немилосердного ворога, який кожної хвилини міг його не лише кинути до буцегарні, заборонити «писати й малювати», а й просто «зліквідувати», змусивши перед тим перейти всі стадії морального душогубства, каяття, визнання «помилок», поганьблення друзів праці й життя…». Максим Рильський вистояв у борні, як воїн, що «до кінця відстрілюється на останній заставі, хоч бачить, що залога вже перебита, а підмога жахливо спізнюється». «Лицар поезії і доброти» (за словами Степана Крижанівського), «співець правди, краси, добра» (за образним висловом Михайла Стельмаха), «один із найбільших поетів доби  1917-1933 років» (за твердженням Юрія Лавріненка), Максим Рильський залишається нашим дорогим сучасником.

 Надія Пазяк, науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.