^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

20 грудня 2021 року

МИХТОДЬ ВОЛИНЕЦЬ: «МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ ПЕРЕСТАВИВ ДЕЯКІ СЛОВА – І ЗРАЗУ МІЙ ВІРШ СТАВ ЗВУЧАТИ!»

Сьогодні 95-річний Михтодь Волинець живе у Ворзелі. А 1950-го, за два дні до демобілізації, його арештували і дали 25 років таборів за створення в Радянській Армії підпільної організації «Спілка вільної української молоді». Вдруге арештували 1980-го. Що цікаво, його син Данило – відомий банкір, а невістка Оксана Маркарова – Надзвичайний і Повноважний посол України в США, екс-міністр фінансів.

Тяжкий шлях у літературу

«...Я вже розповідав про своє дитинство – все дитинство був з книжкою, з газетою або журналом. Я можу без хліба бути, а без книжки, без газети не можу. Навчився читати між рядками, слухав зарубіжні передачі. Під час німецької окупації читав "Українське слово", воно тоді в Житомирі відновилося і дуже мені подобалося. Тоді ж я послав свої вірші Уласові Самчуку в газету "Волинь". Я одержав від нього лист-відкриточку. Надруковано, шрифт такий дрібний, як на німецькому "Ундервуді". На жаль, усе це загинуло, коли спалили хату батьків – згорів там і цей лист. Він написав, що "прочитав Ваші вірші, дещо сподобалося; щоб бути добрим поетом, треба дуже багато читати, і доброї літератури. Моя Вам порада – не читайте Дем’яна Бєдного і подібних до нього. Бажаю успіху. З повагою Ваш У.Самчук".

Як згодом виявилося, Улас Самчук один мій вірш, «Серед ночі в чистім полі», таки надрукував у газеті "Волинь". Цей вірш увійшов до моєї збірочки* (*Не вертайтесь, літа мої... – Житомир: АСА, 1999. – с. 67). Цю газету читав у Берліні Іван Гришин-Грищук – теж зек, він був в Озерлазі, зараз живе у Вижниці; письменник. Він мені сказав, що особисто читав, але запам’ятався йому не так сам вірш, як моє ім’я та прізвище – Михтодь Волинець. Це скидалося на псевдонім. І він це мені тепер сказав. Олексій Опанасюк пише про спогади Уласа Самчука "На білому коні", – що він, Самчук,  там перераховує імена деяких письменників, поетів, тоді молодих, і моє ім’я теж згадує. Я сам того не бачив, це вже мені сказав Опанасюк, а Іван Гришин-Грищук виписав ту цитату з журналу «Дзвін» і прислав мені в листі. Так що це було перше моє слово, друковане у "Волині" – десь у 1942 чи 1943 році, точно я не знаю.

У 1945 році був надрукований вірш "Скоро зустрінемось знов" у газеті "Молодь України". Пізніше мене запросили до літературної студії при журналі "Радянський Львів", який почали видавати в 1946 році. Тоді студією керував Михайло Савич Марченко. Я перед тим двічі посилав туди вірші, але їх не друкували. А потім мене запросили в студію, тому що трапився такий випадок. Приїхав туди Максим Рильський з іншими письменниками. Рильський прийшов у редакцію і сказав: "Дайте мені поезію – все, що вам присилають". Він з усього цього багатства прочитав і мої вірші – їх було десь із вісім. Він ці мої вірші навіть відзначив своїми позначками. Жаль, що вони теж згоріли. Рильський те, що так собі, позначав хвильовою рискою, що погано – кільцем позначав, що добре – підкреслював вертикальною прямою. Переставив деякі слова – і зразу вірш став звучати. Мені Михайло Савич Марченко сказав: "Він вибрав ваші вірші і сказав: знайдіть мені цього чоловіка. От же адреса його: Львів, польова пошта – знайдіть". Але це не просто знайти – на головпоштамті кажуть, що це "военная тайна", вони не мають права виказувати, де знаходиться частина. То вони знайшли члена студії Галину Шейнкар, яка в КГБ працювала в цензурі. Але поки вона дізналася, де я живу, Рильський уже поїхав. Тому мені подзвонив цей Михайло Савич Марченко і запросив. На другий день мене відпустили, я ходив у редакцію журналу "Радянський Львів", на Підвальній, 3, у Львові.

З того часу вони почали мої вірші друкувати, бо сказали, що в них такий порядок, що друкують тих, кого знають особисто. Тоді такий час був – може, це якийсь там бандерівець, підпільник, а ми його надрукуємо. У квітні 1946 року надрукували першу мою добірку, разом із першими добірками Ростислава Братуня та Івана Цинковського – це були перші наші виступи у "великій літературі".

Тоді пішли оті ждановські постанови про журнали "Ленинград", "Звезда", а в моїй добірці було: "Мені війна дала лиш сорок ран та серце кров’ю обкипіле". То ці партійні громили й прискіпалися: тільки "сорок ран та серце кров’ю обкипіле"? А звільнення від німецького фашизму – що це йому, нічого? А встановлення радянської влади в Галичині – це теж нічого? Вони ж не знали, що я не галичанин. Михайло Савич Марченко каже: "Там у вірші "Вітчизні" я трошки підправив, щоб було більш патріотично, а то воно таке загальне, що всяк можна трактувати. Я дав таку заставку, щоб трошки збити їх з пантелику". Але все одно на партійних зборах нас розбирали, чистили з усіх боків, Братуня теж. Ну, Братуневі легше, бо в нього Наталя Ужвій двоюрідна сестра.

Тут почалось оце  "велике переселення народів", переформування військових частин. Мене відправили туди під Москву. Михайло Марченко дав мені рекомендаційний лист до Віктора Шкловського, бо він з ним був у добрих відносинах, до артистки Попової-Яхонтової – там у неї збирався молодий московський літературний мотлох. Я восени був у Пушкіно, де дача Шкловського,  але Шкловського там уже не було. Сусід сказав, що вони давно поїхали на зиму в Москву. То я більше туди не пішов. До тої Попової-Яхонтової теж не поїхав, та й не дуже мені хотілося в цьому російському колі крутитися.

Цим і скінчилося, бо  мене посадили. Після відбуття ув’язнення я перший вірш послав у "Радянську Житомирщину", надрукували. Марія Павленко прислала мені захоплений відгук:  "Я надіюсь, що ще будуть вірші (про) інженерів". Але після того мене там більше не друкували. Аж десь у 1995 чи 1996 році мені Опанасюк сказав, що приходили хлопці звідти, з КГБ, і сказали: "Робіть, що хочете, а цього хлопця нікуди в друк не пускайте"...»

Фрагмент з інтерв’ю, яке Михтодь Волинець дав у 2005-му році Василеві Овсієнку

http://museum.khpg.org/1121169126

Михтодь ВОЛИНЕЦЬ

РІДНІЙ МОВІ

Черпаю з тебе сили знов і знову,
Щоб не сконать, не впасти на путі,
Бо поки ти живеш, вкраїнська мово –
І я живу, і мій народ святий!

О, мово рідна, витік і начало
Всього, що є в нас, буде і було,
Ти меч героїв, що за край наш впали,
Співців натхненних вічне джерело.

Без тебе ми – степОве дике стадо,
Безмовний гурт кастрованих рабів.
З тобою ж ми борці за честь і правду,
Ти прапор наш у праці й боротьбі.

Ти віра наша, ти душа народу,
Могутніх предків вічний заповіт,
Ти будеш жить від роду і до роду
Допоки хліб росте, покИ буяє ц(с)віт!

(відтворено з аудіозапису)