^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

10 грудня 2021 року

«МОЯ ЄДИНА КАТРУСЯ»

7 грудня в нашому музеї згадували Катерину Миколаївну Рильську (7.12.1886 – 4.01.1958). Захід під назвою «Благословенна будь моя єдина» відбувся у вже традиційному форматі «Родинний альбом української історії» і був приурочений до 135-річчя з дня народження дружини, музи і берегині Максима Тадейовича.

З усіх присутніх лише Максим Георгійович Рильський, поетів онук, знав Катерину Миколаївну ще за життя:

 - Мені було 10 років, коли бабусі не стало, тому мало що згадується. От 1957-го вона подарувала мені фонтанчик: коли там натискаєш – бризкає водичка. Що цікаво, на відміну від мене, Андрій (двоюрідний брат Максима Георгійовича – В.Ц.) відразу про це згадав, хоча молодший на сім років. А от коли 1957-го, після поїздки Максима Тадейовича у Францію, на столі з’явилися незвичні, раніше не бачені пляшки з коньяком «Наполеон» і «Курвуаз’є» - це запам’яталось. Коли приходили гості, дідусь пригощав їх екзотичним напоєм, і пили його не зі склянок, а із спеціальних чарчин... Бабуся тоді жила на першому поверсі – підніматися сходами на другий їй було вже важко. І на її столику стояв парфум французький. Я не пам’ятаю назви, але витончений аромат був зовсім невідомий! В 50-ті, окрім «Красной Москвы» і коробки з пудрами, яка коштувала чи то 100, чи то 110 рублів (на той час - великі гроші) нічого кращого не було... Так бабуся користувалася ним до останнього подиху. Знаєте, як беруть парфум жінки – ледве-ледве, на кінчик, щоб воно десь за вухом було...

- Як відомо, Катерина Миколаївна ніколи не виходила зі своєї кімнати в халаті і пантофлях, - провадить далі Вікторія Колесник, директорка музею і модератора заходу, - завжди елегантно одягнена, в сережках і туфельках на підборах... Це були люди ще XIX сторіччя, вони дуже відрізнялися своїми манерами від інших, вільно спілкувалися і читали французькою. В СРСР цьому ніде було навчитися, це неможливо було імітувати...

Тут слід зауважити, що такою запам’ятали Катерину Рильську в останній період її життя, коли Максим Тадейович був увінчаний і титулами, і орденами, і престижними преміями, очолював академічний інститут і був депутатом Верховної Ради СРСР. Він мав особистого секретаря. За ним був закріплений автомобіль з водієм. В ті часи родина могла собі дозволити тримати і домогосподарку, і садівника.

А от свідчень про їхній побут в 20-ті практично не залишилось. Тоді поет належав до битого і звідусіль цькованого угруповання неокласиків, а на життя заробляв учителюванням. Більш ніж красномовний його напис-посвята на книзі «Козацькі пісні» за редакцією Дмитра Ревуцького:

«Милій моїй Катюсі –
щоб полюбила українську
пісню так, як я її люблю,
і щоб частіше заглядала
до піяніно, як до примуса.

Максим
7 (авансом) грудня 1927 р.»

Так і уявляється картина, як біля закопченого примуса, що сичить і чадить гасом, «дыша духами и туманами» готує борщ елегантна жінка у вечірній сукні, в сережках і модельних черевичках кіттен хілз... Насправді ж все було прозаїчніше. Жила родина вельми скромно, а були періоди, коли грошей ледь вистачало на найнеобхідніше. В одному з листів до Максима Тадейовича Катерина Миколаївна, яка перебувала у евакуації в Уфі, хвалиться, що їхній горОд один з найкращих, а картопля вродила нівроку. Так що, коли треба було, уроджена дворянка і випускниця Фундуклеївської жіночої гімназії могла і заступа в руки взяти, і сапи не цуралася.

До речі, про картоплю і город розповіла присутнім Ольга Смольницька, провідна науковиця музею, в ході підготовленої нею ж відеопрезентації. Про Катерину Рильську там сказано наступне:

«Дочка київського інтенданта, полковника Миколи Паткевича. Отримала домашню і гімназійну освіту, була музично обдарована (грала на фортепіано, співала українських пісень), знала французьку мову. Максим Рильський відзначав її начитаність та інтелігентність. Познайомилися з поетом 1923 р., одружилися в 1926 р. Від першого шлюбу з Іваном Очкуренком мала сина Георгія (Жоржика) (Георгія Очкуренка, пізніше Рильського, 1919–1980), якого далі виховував Максим Рильський; від шлюбу з Максимом Рильським (1895–1964) – Богдана Рильського (1930–1991), першого директора Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського. Мала розвинутий естетичний смак і господарський талант (у тому числі до кулінарії). Адресатка багатьох віршів, листів і дарчих написів поета.

Свого часу вона вчителювала (українська мова і література) у сільській школі на Богуславщині. Потім оселилася з 7-річним сином Георгієм у будинку свого діда на Бульйонській вулиці, 124 (Боженка, згодом К.Малевича)».

Багато в чому Катерина Миколаївна вела справи Максима Тадейовича (у тому числі, коли він був директором інституту, що зараз має його прізвище). З’ясовувала питання стосовно допомоги близьким людям. Розповідала про концерти та інші мистецькі заходи. Зазначала, що ніхто її не може так підтримати на самоті, як Максим Рильський. (Листи написані під час війни)».

«МОЇЙ ЧЕСТІ, МОЇЙ КРАСІ, МОЇЙ ГОРДОСТІ»

Оксана Рильська народилася 1959-го, тому Катерину Миколаївну вже не застала. Але добре знала Богдана Рильського, свого свекра:

- Я все сприймала через сім’ю Богдана Максимовича. Вражало його ставлення до батька і мами. Може, воно успадкувалося і нами. Я намагаюся передати це і їхньому правнуку – моєму синові Назару. Ось фото (демонструє давню світлину, на якій зображено юну гімназистку Катерину Паткевич з батьками), яке завжди лежало в конверті, в шухляді стола, що стояв у кабінеті Богдана Максимовича. Тут вона молоденька і гарненька, а на блузці швейцарський годинник на ланцюжку – подарунок з нагоди закінчення гімназії. Цей годинник залишався в родині і дістався у спадок Андрієві Рильському. Богдан Максимович був і схожий, як мені здається, трохи на маму: невеликого зросту, чорні, як терен, оченята... Він був завжди тактовний, ніжний, обережний у висловах, а ще дуже скромний. Тому мені здалося, що багато рис його характеру передалося саме від Катерини Миколаївни. 

А цей ножик для розрізання конвертів колись мама Льоля (Олена Максимівна Рильська, перша невістка Максима Тадейовича) мені подарувала, вона теж до мене добре ставилася. Цей ножик належав Катерині Миколаївні. Цікаво, який останній лист вона ним відкрила?

Оксана Рильська передає в дар музею ножика, давню світлину і каже:

- Щороку 7-го грудня Богдан Максимович згадував Катерину Миколаївну. Наливали в чарочки якоїсь гарної настоянки чи винця, і поминали її, не цокаючись. А ще Богдан Максимович заповів поховати себе біля матері. Таким було його бажання.

Далі Микола Музика, музейний науковець, декламує вірша Максима Рильського «Дружині», який закінчується так:

...Як бачиш, досить самопевний я
І вірю, що сумуєш ти за мною...
Я стільки раз, дружинонько моя,
Руїну ніс твоєму супокою,
Що сам дивуюсь ніжності твоїй:
Її я ч у ю в стороні чужій.

Благословенна будь, моя єдина,
І чистий Київ наш благослови!
Сорочку вишиваючи для сина,
І чоловіка стиха назови.
Ми довгу путь пройшли – та не скінчили!
З тобою я – і усміх бачу милий.

- В Максима Тадейовича, - коментує почуте Вікторія Колесник, -  жінки закохувалися не тому, що він був красенем і мачо  (ні, таким він не був), але міг зачарувати своєю доброю натурою, гумором і галантністю. Збереглася поштова листівка з репродукцією картини Васнєцова «Іван-царевич і сірий вовк», на звороті якої було написано «Максимушка! Укради меня куда угодно, хоть на сером волке!». Це від Зої Гайдай, золотого сопрано України. Та і який поет міг встояти перед жіночою красою – зовнішньою і внутрішньою? Були романтичні захоплення і у Максима Рильського. Але справжнє велике (на все життя) кохання було одне: «моя єдина Катруся»!

- І що ще врізалось в пам'ять, - продовжує Максим Георгійович, - це день, коли ховали бабусю. Зима 58-го року була дуже суворою, снігу намело по коліна, і автобуси-катафалки не могли піднятися з Доброго шляху по крутій Стрілковій, щоб під’їхати до садиби. Тому вони стояли внизу, коло ставка, а труну несли на руках, була велика процесія. Вже внизу її поклали в автобус-катафалк і повезли на Байкове. І як все це переживав Максим Тадейович? Я підбігаю до батьків і кажу: «Ви знаєте, дід щось сам із собою розмовляє, коли виходить в сад». Взагалі-то він любив інколи свої думки вголос промовляти, але дуже тихо, ледве-ледве чутно було. А тут така трагедія, такий удар! «Тут сиділа Катя... Тут Катя сказала...». Батьки боялися за його стан, його здоров’я. Ніхто ж не знав, що буде ще Третє цвітіння, що попереду шість років життя вдячного, творчого... І відправили його в Кончу Озерну, в санаторій. Звідти він приїхав до Києва, щоб на останніх силах провести урочистий вечір з нагоди 60-річчя Володимира Сосюри, якого дуже любив. А потів знову повернувся до Кончі Озерної. Він сидів, зачинившись, у своєму номері - нікого не хотів ні бачити, ні чути. Це горе було його внутрішнє, і він переживав його глибоко особисто, як міг. Навіть їжу йому носили в номер, хоча він був ходячий. А поруч зимова рибалка, люди казали: «Максиме, пішли посидимо, дамо і вудку, і блешню, тільки одягайся тепліше». Ні, нікуди він не ходив, хоча рибалкою був завзятим. Залишався зі своїм горем сам на сам.

***

Коли вечір вже підходив до завершення (принаймні, офіційна його частина), Максим Георгійович запитав:

- А в нас буде кава?

- Готуємось, - відповіла Вікторія Леонтіївна.

- Я вже готовий, - відрапортував Максим Рильський-онук і потягнувся до свого портфеля діставати принесене. 

Віктор Ціон

Світлини (окрім ч/б) автора