^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

20 жовтня 2021 року

ВИСТАВКА ЛЮБОВІ ІЛЬНИЦЬКОЇ «ЕНЕРГІЯ ТВАРИН»

13 жовтня у вітальні Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського відбулося врочисте відкриття виставки графіки. Роботи належать мисткині Любові Ільницької «Енергія тварин – анімалістика». Захід було зроблено в рамках нашого проєкту «Люби природу не як символ душі своєї» (рядки з відомого вірша Максима Рильського.

Директор нашого Музею Вікторія Колесник відкрила презентацію промовою про тварин як «частину людського життя», навівши цікаві факти про Максима Рильського, який міг розрізнити в небі конкретних птахів і взагалі неймовірно знався на фауні. Тварини у мистецтві пов’язані з екологію. На цю тему вже багато говорять, оскільки вона стає дедалі актуальнішою. Отже, анімалістика пов’язана з мистецтвом – як образотворчим, так і вербальним. А все разом – із екологією. До речі, ми в Музеї неодноразово згадували про екологію людської душі.

Далі слово було передано художниці Любові Ільницькій. Пані Любов – кандидат філософських наук, науковець, поетеса і, звичайно, мисткиня. З 2018 р. вона входить до складу Європейського товариства художників-пастелістів. Ділячись досвідом анімалістики, гостя водночас пояснила: «Це не головна тема моєї творчості». Далі пані Ільницька нагадала про те, що 4 жовтня був Всесвітній день захисту тварин. Отже, ця виставка має актуальність. Потім гостя перейшла до розповіді про Максима Рильського – його діяльність на ниві екології (зокрема, про те, що поет організував секцію захисту тварин при товаристві охорони природи на республіканському рівні (УРСР), причому «очільник цього напряму був першим в Україні»). А в Національній академії наук України пані Любов працює і в редакції наукового журналу про дослідження сучасних підручників і посібників. Виявляється, ілюстративного матеріалу для, скажімо, зоології майже не існує! «Анімалістикою майже ніхто не займається, – гірко зазначила мисткиня, – є поодинокі роботи». Анімалістика є навчальним курсом зі штриховки. Гостя пригадала, як студентами вона та її колеги малювали тварин із натури в зоопарку, а також ліпили братів наших менших із глини. У роботах пані Любові є роботи і з натури – як її пес Рекс. Або ж вона малює членам своєї родини й їхні тотеми (наприклад, хто народився в рік Собаки, хто – у рік іншої тварини…). Далі мисткиня цікаво згадала про англійського анімаліста Вільяма Тернера, якому дали наукове замовлення – оформити орнітологічну працю. «Птахи в Англії» стали першим таким виданням в історії. Малюнок Тернера – натуралістичний, анімалістичний, природничий, науковий. Далі прикладом може бути Василь Ватагін, який ілюстрував казки Редьярда Кіплінґа про Мауґлі, але ці малюнки не дитячі, бо показано характер кожної тварини. Якщо казати про французьку школу, то тут уже іронія, комічне (Шарден, Ватто…) – наприклад, «Мавпа-художник», «Мавпа-скульптор»… Ці типажі замовляла буржуазія.

Любов Ільницька розповіла, що перша її виставка була в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології (ІМФЕ) імені М. Т. Рильського НАН України. «З кожною виставкою я стаю впевненішою в собі», – зазначила художниця. На завершення вона прочитала свого акровірша з присвятою Максиму Рильському, а потім – вірш уже самого поета, із «Голосіївської осені» – «Буває часом боляче…»

Далі виступив Дмитро Степовик (який і раніше виголошував промови в нашому Музеї) – тричі доктор наук, професор, член-кореспондент НАН України, мистецтвознавець, богослов, який працює в ІМФЕ, кавалер орденів, лауреат премій. Гість поділився спогадами про свою наукову роботу (у зазначеному Інституті він працює вже 54 роки, ще з аспірантури), а потім відгукнувся про графіку нашої гості. На його думку, ці роботи «цікаві з точки зору психології тварин», причому зображені звірі не агресивні. Пан Степовик запропонував перевести цю графіку в олійне малярство, а ще підняв питання екології: «Ми друзі цих тварин». Потім гість поділився спогадами про свої відвідини США (Вашингтон, Нью-Йорк, Чикаго, Каліфорнію, Лос-Анджелес…), а далі – про те, як журналістом тричі зустрічався з Максимом Рильським – спочатку в 1962 р., а потім двічі в 1963 р. Себе він назвав «рильськовихованцем». Про всі ці зустрічі є статті Дмитра Степовика в газетах (наприклад, «Українському слові»), які гість подарував нашому Музею. В однієї статті – заголовок «Чесно зберігав свою українськість». Також професор презентував свої книги – «Християнство Тараса Шевченка» та інші на релігійну тематику. А ще присутнім було цікаво дізнатися про факсиміле рукописів Максима Рильського, Наталії Ужвій та інших, наявних у Дмитра Степовика, а також – про Житомирщину і допомогу класика рідному краю. Так, після втручання Максима Рильського в його бідних земляків-селян поліпшились умови життя.

Про свою зустріч із Максимом Рильським у 1963 р. гість зазначив таке. Поет виголошував доповідь про Лесю Українку в театрі російської драми. Після цього пан Степовик узяв із цим діячем інтерв’ю в Інституті, де директором був Максим Рильський. Максим Тадейович порадив журналісту поступати на фольклористику. До речі, сам поет тоді готував корпус українських народних дум, тобто наш епос. Дмитро Степовик зазначив, що Максим Рильський «був дуже поетичний у своїй поведінці» і розумів стилістику української мови.

Вікторія Колесник зазначила: «Цікаво, що Ви досліджували українські ікони». Далі вона слушно зауважила: «Ми захищаємо державу. Захист наших прав – мистецтво». Як приклад директор навела колекцію ікон митрополита Андрея Шептицького у Львові. Так, цей музей доводить, що мистецтво захищає наші права. А ще Вікторія Колесник нагадала про Максима Рильського як ініціатора багатотомного видання Тараса Шевченка (1939 р.), у тому числі доречним був факт про альбом «Мальовнича Україна», в якому – «уперше зафіксована назва України».

Дмитро Степовик після справедливих слів про нашу ментальність («Нам треба менше плакати», і що не слід сваритися через дрібниці – прикладом антиповедінки є персонажі знаменитої «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького) розповів кілька гуморесок із життя Максима Рильського, а завершив промову молитвою за душу поета.

Провідний науковий співробітник нашого Музею, журналіст Віктор Ціон поділився спогадами з прочитаного, а також і зі своєї біографії. Виступ він почав із питання: «Чи знаєте ви, що таке сорокопуд?» Приємно, що присутні знали про цю пташку. Віктор Ціон розповів про своє дитинство, про щорічні канікули у бабусі в селі Квітки, враження від природи, а також – випадок, коли його батько почув спів якогось птаха і почав пересвистувати, пояснивши: «Це сорокопуд». А зараз, виявляється, цей птах – у Червоній книзі, «ви його вже не знайдете». Промовисто і повчально.

Стосовно вибору книг співробітник розповів, що для нього в дитинстві визначальними були три слова: пригоди, подорожі, фантастика. Коли ж він ознайомився з книгами Ернеста Сетона-Томпсона, то був сильно вражений описом тварин. У літературі такого штибу є два підходи – анімалізм (тварини як люди, прикладом є Редьярд Кіплінґ) і «обсервер» (спостерігач), який «не нав’язує». Звісно, є твори й зовсім інакші, як «Мартин на ім’я Джонатан Лівінґстон» Ричарда Баха, але ж це алегорія. Натомість Сетон-Томпсон просто спостерігав природу, та й сам хотів жити не в місті. Так само батько Віктора Ціона просто спостерігав.

Також промовець порадив почитати «Степові казки» Григора Тютюнника, які «проміжні між Сетоном-Томпсоном і Кіплінґом». Епічна битва цуцика Кузьки і гайворона Однокрила проти вепра (який поїдав саджанці) нагадує битву мангуста Ріккі-Тіккі-Таві з коброю. А ще один твір старої доброї класики – «Щука» Івана Франка – поєднує «натуралістичний підхід» та іронію. Бо щука їсть рибок («ковблів»)… з великої доброти, любові до них, бажаючи притиснути до серця! Але вона не винна, що ці бідолашки потрапляють їй до шлунку. Отже, прочитайте!

Слово взяла директор, яка згадала літературні приклади про тварин. Так, у середньовічній літературі, у Гофмана (про кота Мурра – алегорія), уже згадуваного Кіплінґа та інших – безліч таких творів. Або книга Джой Адамсон «Народжена вільною» – про левицю (книгу було екранізовано). Це змусило замислитися над темою екології.

Часта гостя і друг нашого Музею Олена О’Лір (кандидат філологічних наук, поетеса, перекладачка, лауреатка премій) розповіла, що її вразили роботи Любові Ільницької, зазначивши: «Наша доба зголодніла на мистецтво». Графіка художниці – реалізм, хоча зараз – мода на абстракцію. На думку пані Олени, очі тварин тут «сповнені життя і енергією життя». Далі гостя продекламувала вірша Максима Рильського «Кудлатий пес, що має титул Лорда…», а ще – уривок із перекладу нашим класиком поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» – епізод, коли шляхтичі на полюванні обговорювали псів. Дотепність і взагалі стиль чудово збережені в цьому перекладі.

Заслужений артист України Борис Лобода (також частий наш гість). Лауреат конкурсів і премій, продекламував і навіть показав як етюди три поетичні загадки з циклу віршів Олени О’Лір (збірка «Прочанські пісні»), причому не виголошуючи розгадок. Отже, справді загадав загадки. Ці вірші поетеси вишукані, мудрі, дотепні, а ще віртуозно створені, із чаром Середньовіччя та водночас сучасні. Форма і зміст не контрастують, а є цілісністю. Ці твори викликають асоціації з кельтами (чию літературу пані Олена перекладала і перекладає), а ще – і з нашою культурою. Відповідями були: кіт («Я за природою своєю – мандрівник…»), кнур (аскет) і коза (княгиня). Третій вірш Борис Іванович назвав «плачем Ярославни». Усе розгадала авторка цих рядків. А на завершення артист прочитав творче інтерв’ю Ірини Жиленко з Катериною Білокур. Фактично це поезія у прозі. Так можна було дізнатися світогляд справжньої мисткині: бути замкненою, але наполегливо працювати, не показувати своїх робіт до завершення (адже нерозумно викопувати зерно із землі, доки воно не зійшло), тощо.

Авторка цих рядків показала презентацію «Тварини в образотворчому мистецтві: тотем, символ, алегорія та просто натура», супроводжуючи науковими коментарями. Звичайно, розповідь не обмежувалась античною, скандинавською та іншою тематикою (у тому числі знаменитою картиною «Дама з горностаєм», приписуваною Леонардо да Вінчі) – адже мова зайшла і про тварин у поезії та житті Максима Рильського! Тобто живопис, кераміка та інші доповнені словом. Сильні враження викликали роботи Марії Приймаченко (як і дотепні підписи, зроблені цією художницею, як-от про корову: «А вона травичку кушає і діда не слушає»). А ще на слайдах гостям особливо сподобалися картини вікторіанської Англії та китайські дракони. А Любов Ільницька доповнювала розповідь про Марію Приймаченко – чому вона бачила звірів саме фантастичними. Присутні погодилися з думкою про езопову мову цієї народної художниці. На завершення я прочитала вірш із казки Редьярда Кіплінґа «Ріккі-Тіккі-Таві» у своєму перекладі.

На завершення Любов Ільницька продекламувала свій сюжетний вірш про пса.

Захід скінчився щирим чаюванням, частуванням і обміном думками про мистецтво. Сама естетична та затишна атмосфера вітальні (із задрапірованими завісами кольору хурми) нагадувала театр. Гості відзначили високий рівень прийому (як і дбання про експозиції), а також теплоту і щирість музейних працівників. «Неймовірний музей!» – відгукнулася Любов Ільницька.

Захід було знято на відео (наш працівник Ігор Більдюг), тому охочі можуть ознайомитися з фільмом на музейному YouTube-каналі.

А ми поговоримо далі про тварин у мистецтві, у тому числі у словесному. Стежте за нашими новинами!

Ольга Смольницька,
провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського,
кандидат філософських наук,
науковець, письменниця, перекладачка

Світлини Віктора Ціона та Ігоря Більдюга