^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

24 лютого 2021 року

ЛЕСЯ УКРАЇНКА, ГАЙНРІХ ГАЙНЕ І НЕОКЛАСИЦИЗМ

25 лютого виповнюється 150 років із дня народження Лесі Українки (Лариси Косач). Начебто ця геніальна постать не вимагає зайвого знайомства. Усі її читали, вивчали, нібито знають поезію, драматургію... Але у житті справжнього генія є свої несходжені стежинки. А якщо один геній подав руку іншому генію, який іще рано заявив про себе – поки що як обдарований поет, чий талант багато обіцяє? І якщо молодий талант розвинувся і сторицею віддячився конкретною підтримкою пам’яті старшого генія?

Це – літературний діалог Лесі Українки і Максима Рильського. А ще – неокласичного оточення та… переклади.

1910 р. Леся Українка стала літературною наставницею для Максима Рильського – тоді ще юного поета-початківця. Відомо, що саме вона відзначила його першу збірку лірики «На білих островах» (автору було 15 років!), сказавши, що це саме він мав би написати про Ізольду Білоруку.

Що об’єднує Лесю Українку і Максима Рильського? Обоє почали рано творити (з дитинства) і так само рано публікуватися. Обоє були виховані в українському дусі. Обоє – інтелектуали, еліта, знавці мов… Обоє зверталися до європейських (у тому числі куртуазних) образів. Але варто згадати й те, що родини Косачів, Рильських, Лисенків та інших (усі – дворяни) постали новаторами, оскільки свідомо плекали українські традиції та виховували своїх нащадків як українську націю. Тоді це було просто нечувано. А також усі ці культурні діячі вміли об’єднуватися.

Ще цікаво, що Леся Українка і Максим Рильський не були особисто знайомі. Про це писав сам Максим Тадейович у листі до подружжя Дейчів (Євгенії Кузьмівни і Олександра Йосиповича), із Києва, 21 жовтня 1960 р.: «У нас, наконец, скоро начнет «функцировать» мемориальный музей Леси (там, где она жила, т. е. на ул. Саксаганского – раньше Мариинско-Благовещенской…», і далі зазначає про старожила-письменника Євгена Кротевича, який особисто бачив Лесю Українку. Кротевич просив Максима Рильського, «чтобы я поделился своими воспоминаниями о Ларисе Петровне и был поражен, когда я сказал, что никогда не встречался с ней. Впрочем, он быстро оправился и заявил: «Ну, все равно, вы были знакомы с Оленой Пчилкой»... Я думаю, что это не все равно».

(Цитується за виданням: Рильський М. Т. Зібрання творів у 20 т. – Т. 20. Листи (1957–1964). – К. : Наукова думка, 1990. – С. 188–189).

Але знайомство завдяки текстам – хіба це замало? До того ж, Леся Українка оцінила лірику юного автора за гамбурзьким рахунком.

А Музей Лесі Українки стараннями Максима Тадейовича відкрили – і поет виступив там із промовою 21 вересня 1962 р. Сьогодні ми можемо відвідувати цю садибу і співпрацювати спільними заходами.

Що сказати про поетичний діалог класиків? Ізольда Білорука в однойменній поемі Лесі Українки, вірші Максима Рильського-неокласика і «Романі про Трістана та Ізольду» Жозефа Бедьє (перекладеному Максимом Тадейовичем) – це французький сюжет, який походить із Бретані. Краю лицарів, друїдів, бардів… Краю високої поетичної культури, складних вишуканих форм пісень і просто літератури. Максим Рильський віддав данину Лесі Українці, увічнивши трагічну куртуазну героїню (не плутати її з Ізольдою Злотокосою!). Віддав данину й літературними статтями, віршами її пам’яті, підготовкою зібрання творів... Але цього разу хочеться поговорити про німецький сюжет Лесі Українки, Максима Рильського – і не лише цих письменників.

Неоромантизм переосмислив романтизм. Колиска європейського романтизму – Німеччина. Справді, німецьких романтиків ні з ким не сплутати.

Сьогодні вони давно належать літературному канону – у тому числі українському, завдяки перекладам, інтерпретаціям, переспівам (врахуймо, що покоління інтелігенції ХІХ ст. вільно знало німецьку мову). Але це – завдяки Лесі Українці та її творчим колегам (наприклад, Максиму Славінському), Івану Франку та багатьом іншим українцям, а ще – завдяки Максиму Рильському та цілій плеяді перекладачів уже ХХ ст. Зокрема, це ім’я Гайнріха Гайне (Heinrich Heine, 1797–1856) – геніального поета і прозаїка. І романтичного, і ущипливо-сатиричного, і взагалі – вельми різноманітного.

Наш Музей неодноразово увічнював цю постать (наприклад, у виставках; одну з них робила головна зберігачка фондів Ірина Більдюг). І у зв’язку з цим хотілося б простежити, як Гайне промовляє українській авдиторії. Отже…

19-тирічна Леся Українка переклала «Книгу пісень» Гайнріха Гайне (почала 1888 р.). Про що й згадувала у віршованому листі до брата Михайла Косача (1890): «Еге ж! Переписала / Я Гейнові пісні, / Сиділа, як заклята, / Над ними я три дні». Ясно, що це перебілення, чистова робота, адже сам переклад тривав довго, аж ніяк не три дні, а мінімум два роки! Видання вийшло 1892 р. у Львові завдяки Івану Франку, окремі публікації були і у львівській періодиці. Переклад однією людиною 92-х віршів – рекорд! Левова частка у тому виданні Гайне належить Лесі Українці (а ще до книги долучилися Максим Славінський під псевдонімом «Стависький» і Олена Пчілка). Звісно, для перекладу такого корифея поезії треба було мати душевну спорідненість, а ще – вправну версифікаційну техніку. Саме Леся Українка дуже уважно ставилася до поетичної форми, вимагаючи цього ж від своїх колег по перу. І, авжеж, дух оригіналу вловлений українською – наприклад: «Вони мене дражнили, / До серця дійняли, / Одні тим, що любили, / Другі тим, що кляли».

А вже 1972 р. вийде: «Генріх Гейне. Вибрані твори в чотирьох томах» (поетичні переклади – за редакцією Леоніда Первомайського і Олександра Дейча). Вступна стаття – Олександра Дейча (якого тоді вже не було на світі, але Гайне – вийшов). Олександр Дейч (1893–1972) – талановитий науковець-гуманітарій, письменник, поліглот (Рильські та Дейчі товаришували сім’ями). У цьому 4-томнику йому належить інформативна і дотепна передмова. Про Гайне в українському контексті. А саме видання зібрало цілу плеяду талантів (Віктора Коптілова, Дмитра Павличка, Леся Танюка та ін.), і тому німецький поет особливо цікаво зазвучав. І, звісно, багато перекладів належать Максимові Рильському. До речі, поет іще з гімназії (чи навіть домашньої освіти?) знав німецьку мову і навіть її викладав. А Гайне – як помітно з листів Максима Тадейовича – був близький йому як індивідуальність. І тексти цього романтика Максим Рильський знав просто чудово. Отже, вибір цього класика для перекладу не просто так.

А ще – Гайне дуже афористичний. Ось чому завдяки Максиму Рильському так природно зазвучало: «Я фіміаму не каджу колоді…», «Подайте маску – замаскуюсь нині…» Багато начебто гірких, але філософських віршів, де важливе кожне слово. Афоризми, узагалі влучність – царина Лесі Українки і неокласиків.

Але Гайнріх Гайне поставав і як літературний персонаж – у творчості друзів Максима Рильського. Зокрема, Олександр Дейч розповів про німецького генія у романі «Гарри из Дюссельдорфа: Повесть о Генрихе Гейне». Книга вийшла 1957 р. – спочатку в московському «Детгиз»’і, потім 1959– у серії «ЖЗЛ». (І була у нас на виставці, підготовленою провідним науковим співробітником нашого Музею Віктором Ціоном, матеріали надані Іриною Більдюг). Біографія Гайне написана жваво і цікаво, у ній відтворено психологію творця. А ще важливо знати контекст доби та Батьківщину письменника, щоб зрозуміти його. Усе це є у романі. Він інформативний і, попри деякі неминучі ідеологічні моменти, створює портрет німецького романтика. На жаль, Максим Тадейович не встиг написати рецензію на цю книгу. Узагалі німецький романтик не раз поставав у полі зору книг Олександра Дейча. Також другу і сучаснику Максима Рильського належить твір 1962 р. «Ломикамень. Повесть о Лесе Украинке» (Максим Тадейович став першим читачем і редактором рукопису, про що є і у листуванні двох друзів). У повісті змальовано київський, кримський, італійський, буковинський періоди поетеси. Незважаючи на певні ідеологічні поступки, ця книга цікава тим, що побудована на документах, а також у ній висвітлено образ Агатангела Кримського – тоді ще широко не відомого новим поколінням української інтелігенції. Згадаймо також, що Максим Рильський ще 1941 р. обілив добре ім’я вченого і поета, повернув пам'ять про нього стільком, хто вже не знав про цього генія перекладу. Отже, справжні літератори допомагають одне одному.

Це підтверджує: класика лишається класикою. А також є провідні письменники, без яких не обійдеться український канон. І Леся Українка, і Максим Рильський, і Олександр Дейч у різний час розвивали ім’я Гайнріха Гайне. Перші двоє літераторів – як перекладачі, а Дейч – і як популяризатор. Отже, і в оригіналах, і у перекладах це література, яку творили мудрі люди.

У наступному дописі буде про те, як Гайне віддзеркалився у перекладах різних українських поетів. На прикладі одного вірша. Це дуже цікава історія.

Ольга Смольницька,
кандидат філософських наук,
провідний науковий співробітник
Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського,
письменниця, перекладачка, науковець

Ілюстрації з відкритих джерел