^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

31 січня 2021 року

ДО 130-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАВЛА ТИЧИНИ

«ЛЮБОВ МОЯ ЧИСТА, ЛЮБОВ НЕЗАГАСНА, НЕВЧАСНА, СУЧАСНА, ПРЕКРАСНА ЛЮБОВ!»

Пляж

М. Рильському

З гори вона збігла і гола лягла, —
Не знає, не знає, не знає чому —
Жагуче коліна сумні розняла
І сонце приймає, як мужа.

Такі хвилеводи, така ряботінь, —
Здається, здається, здається, от-от! —
Тінь — та й немає, самії сліди:
Риба дугою-стрілою з води...

Невже це було колись: банда... пожар...
Її зґвалтували і кинули в жар...
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.

О як вона вирвалась, кинулась в бір, —
І бігла, і бігла, і бігла, — о жах! —
Куди не погляне — оскалений звір,
І небо у чорних кривавих слідах...

Був мертвий і дикий і проклятий час,
Як десь вона впала вночі у траву.
Тепер вже не знаю ні націй ні рас:
Свободу людей своїм богом зову!

І буду боротись, і буду іти
В новії нерабські незнані світи.
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.

Та море хвилює, та море будує;
В нім стільки проклятих отих надбудов. —
Любов моя чиста, любов незагасна,
Невчасна, сучасна, прекрасна любов!

95 років тому Тичина присвятив Рильському цього вірша. Навдивовижу потужного і чесного. Насиченого глибоко архетипічними (і водночас абсолютно прозорими) метафорами. Зґвалтована дівчина – безумовно, Україна. Байдужість до лякаюче-страхітливої стихії «моря-свободи» – наша національна риса і причина усіх минулих поразок («Які ще раби ми, які ще раби!»). І ніби списаний з більшовицьких гасел сумний висновок: «Тепер вже не знаю ні націй ні рас:/ Свободу людей своїм богом зову!». Себто важливе лише соціальне звільнення, але ажніяк не національне… Та остання строфа якщо й не перекреслює цей висновок, то змушує всерйоз засумніватися в ньому: «Та море хвилює, та море будує;/ В нім стільки проклятих отих надбудов». Що це, як не зізнання в тому, що вчорашні переконання подекуди виявляються черговими ілюзіями?! Адже насправді принесене більшовиками соціальне звільнення надто швидко почало перетворюватися на нове рабство і новітню криваву химеру ніби-то позірно безкласового суспільства…

Професор Леонід Ушкалов цікаво прокоментував двічі повторюваний рядок «Море, о море, ти полюби»:

«В українській літературі 1920-х років образ моря набуває значного поширення, символізуючи простір свободи. Особливо прикметною є тут творчість Юрія Яновського. Згадаймо, як Яновський дивувався нелюбові до моря Миколи Хвильового: «Я Вас хочу зрозуміти. Може, це тому, що любили Ви Тургенєва й Достоєвського? Може, граф Лев Толстой захопив Вас своїми суходольними монументами? Я ніколи не любив їх читати». Отож, коли Іван Майстренко стверджував: «Тільки в українських думах яскраво зображена морська стихія. В нашій літературі моря немає, якщо не рахувати «Майстра корабля» Юрія Яновського. В нашій літературі є вишневі садки, місячні ночі, верби над ставками. Все тихе, спокійне», - він мав на думці швидше досвід української літератури XIX століття. А що стосується Тичини, то він полюбив море змалку, ще й не бачивши його. Перша вчителька Тичини Серафима Морачевська, як свідчив Леонід Коваленко, «до кінця життя берегла картину моря, намальовану Тичиною ще в дитинстві»».

Вряд чи для когось залишається загадкою, чому саме Максимові Тадейовичу присвятив Павло Григорович цього щирого і відвертого вірша. З одного боку - це, ймовірно, закид неокласикам, які не дуже то й поспішали разом з усіма "в новії нерабські незнані світи". А з іншого - що він чудово розуміє, чому вони туди не квапляться...

Віктор Ціон

P.S. Звісно ж, і Максим Тадейович присвячував Павлу Григоровичу свої поезії. Ось одна з них:

П. Тичині

Людськість

Червонобоким яблуком округлим
Скотився день, доспілий і тяжкий,
І ніч повільним помахом руки
Широкі тіні чорним пише вуглем.

Солодкою стрілою пізній цвіт,
Скрадаючися, приморозок ранить.
Дзвенить земля, як кований копит.
Зима прийде – і серця не обманить.

Все буде так, як писано в книжках:
Зірчастий сніг, легкий на вітах іній
І голоси самотні у полях.
Та й по снігах, метелицях поплине,
Як у дзвінких, незміряних морях,
Невірний човен вірної людини.

1926

На фото: Микола Бажан, Павло Тичина, Андрій Малишко та Максим Рильський слухають у Нагуєвичах виступ місцевого хору.

Світлина з архіву Київського літературно-меморіального музею М.Рильського