^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

24 вересня 2020 року

«І МЕРТВИХ, І ЖИВИХ
ВІН ЧУЄ ІМЕНА…»

ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ СЕКРЕТ МИХАЙЛА СЛАБОШПИЦЬКОГО

24 вересня в затишному дворі Музею М. Рильського відбулась презентація четвертої мемуарної книги Михайла Слабошпицького «З присмеркового дзеркала» (те, чого не прочитаєте в історії літератури).

В ході заходу виступали знані українські вчені, літератори і громадські діячі.

- Трикнижжя Михайла Федотовича лежить у мене на робочому столі, - каже Михайло Сидоржевський, голова НСПУ, - і я його читаю не підряд, а беру навмання якусь книжку, розгортаю будь-яке місце і з головою занурююся в текст. І мені дуже цікаво читати про героїв цих томів, тому що з творчістю багатьох із цих письменників я знайомий,  когось знав особисто. Вражає просто фантастична працездатність, ерудиція і пам'ять Михайла Федотовича. Ми ще повною мірою не усвідомлюємо важливості присутності в нашій літературі таких людей, як Дмитро Васильович (Павличко), Юрій Михайлович (Щербак), Михайло Федотович (Слабошпицький), Любов Василівна (Голота) і інших присутніх - наших сучасників… Здається, Тарас Дмитрович (Кремінь) сказав, що поки рано давати оцінку цій книжці. А я пригадав слова Мао Цзедуна: «Ще рано давати оцінку Великій французькій революції 1789 року» (сміх серед присутніх). Звісно, рано ще говорити, але які це цінні документи для вивчення! На основі цього чотирикнижжя (а, можливо, це буде п’ятитикнижжя) можна вивчати історію української літератури. Крізь призму світобачення Михайла Федотовича бачиш оцінку не лише стосовно літератури, а стосовно всього нашого життя.

- Михайло робить колосальну річ, - зауважує Павло Мовчан, - він воскресає тих, кого вже немає з нами. Хотів би побажати, щоб снаги тобі додавалося, бо кожне згадане тобою ім’я (тих, хто перейшов в інші помешкання) дає тобі сили. Ти їм даєш життя – вони тобі дають енергію. Це закон взаємосполучення. Дай Боже, щоб це довго тривало, і ми не один раз збиралися…

- Колись, - пригадує Любов Голота, - коли я була при своїх фантазіях – мені дуже повезло. Я зустріла свого критика - Михайла Федотовича Слабошпицького. І багато письменників мого покоління завдячують йому, що були поставлені наголоси, була названа книжка, була привернута до неї увага. Михайло Федотович в цих томах тримає себе ніби поза поколіннями, але він з покоління постшістдесятників, навіть більше сімдесятників. І Брюховецький, і Слабошпицький, і Тарас Салига (він старший) і Михайло Стрельбицький (царство йому небесне) – ці люди зробили все, щоб  наше покоління об’єдналося… Постшістдесятників просто доводили до замовкання, до важкого дуже шляху… Про них прекрасно написано у цих книгах, і особливо в цьому четвертому томі. Це блискучі історії про Нечерду, це дуже гіркий і жорсткий нарис про Леоніда Талалая, це таке препарування життя... Ми звикли говорити: «Про покійних або добре, або нічого». Але вибачте, коли покійний письменник, то ти змушений ставитись до нього так, як до живого, якщо те, що ним написано, живе. В цій книзі нема монологу Слабошпицького, але є діалоги з людьми, є ситуації, є позиція, є вміння знайти співрозмовника, є та категоричність Михайла Федотовича. І це є великий портрет людини, портрет автора. Такі книги викликають бажання примазатися, стати героєм книг Слабошпицького – це я жартую, безперечно. Трішки похвалюся. В своїй посвяті йому 2008-го року, коли Слабошпицький ще не почав роботи над мемуарами, я написала:

Хто мною говорив,
Хто плакав у мені -
І мертвих, і живих
Він чує імена…

- В цей складний пандемічний час, - виголошує Максим Рильський-онук, - завдяки Михайлу Слабошпицькому наш музей отримав додаткові імпульси. Це веже третій захід, який модерує Михайло Федотович - окрім усього іншого ще й великий піарщик. Щойно Дмитро Васильович Павличко, наш трибун, читав свої шедеври, присвячені Рильському, ось тут, під цими смерками, які ще пам’ятають його. І я пам’ятаю… Я вважаю, що Ваше чотирикнижжя, Михайле Федотовичу – це енциклопедія людинознавства. Я спочатку думав, що література – ні, це набагато ширше. Для мене це подорож в мою молодість, в моє дитинство. Це збудження пам’яті до тих людей, з якими я виріс, які пам’ятали і шанували мене, як онука свого великого діда. Це й той же Леонід Первомайський, з яким я ще хлопчиком обмінювався поштовими марками (він також був філателістом), ми жили на одному поверсі в письменницькому будинку на Леніна,68. Це і чарівна Любов Василівна Забашта, в яку я по-юнацьки був трохи закоханий… Ви повертаєте до пам’яті тіні забутих предків. Тому пишіть про них, а живі ще про себе скажуть… Свої спогади я лише збираюся написати, але я дуже вдячний Вам, Михайле Федотовичу, що Ви збагатили мою пам'ять.

- Втративши свого батька, - промовляє Тарас Кремінь, уповноважений із захисту державної мови, -  я попросив Михайла Федотовича, щоб він долучився до написання «Книги спогадів про Дмитра Креміня». І Михайло Федотович відразу ж відгукнувся…

- Слабошпицький описує пласти, материки, - продовжує Валентина Давиденко. - Коли після смерті Анатоля Перепаді я відгукнулася про це дописом в fb, першими, хто відреагував, були Михайло Слабошпицький і Любов Голота. Я щаслива, що живу в один час з Михайлом Федотовичем. І чекаю на книгу про рід Слабошпицьких, і на його спогади про особисте...

В ході презентації також брали слово Микола Сулима, Юрій Щербак, Дмитро Павличко, Петро Зосенко, Богдан Нагайло, Сергій Куліда, Іван Заєць та інші.

І неодноразово до розмови підключався сам винуватець події

 

МИХАЙЛО ФЕДОТОВИЧ СЛАБОШПИЦЬКИЙ:

…Я не стверджую, що люди, мною описані, достеменно такі – це всього лише моє враження від цих людей.

…Те, що ніби можна написати про кожну людину – це радянська спекулятивна філософія. Не про кожну людину можна написати. Є люди, які існують, але не живуть. Є люди, в яких немає минулого, нема життя, вони як трава. Можливо, сама людина, якби вона чесно розповіла про себе, якій не хочеться жити або не так вона живе, можливо, це було б цікаво… В мене кожна людина – це істота, в якої дуже багато минулого, в якому спресувалися і час, і простір, і кілометри філософії, і люди ідеї…

...Йдучи за Плутархом, який написав «Знамениті греки» і «Знамениті римляни».

Вони багато чим можуть бути за приклад. Хоча б тим, що вони завжди були самі собою, відстоювали своє право на те, щоб бути самими собою. І ти (автор) навіть не хочеш бути моралістом, але ти опиняєшся в ролі мораліста. І ніякої дидактики. Ти кажеш «ось так тільки». Але це твоя позиція, і підтверджується сентенція відома: «Коли людина пише (хоч би про що вона писала), вона найбільше пише про себе. Коли я, автор, винесений за дужки і ніде не присутній в розповіді чи то про Павличка, чи то про Щербака, але якщо я пишу про це в позитиві, може я солідаризуюся і з цим вчинком, і з цими словами, і з цією долею, і з цим болем?..

...От мене запитують, як ти все це (пишеш – Ред.)… Мені здається, ми страшенно ліниві. Буває, життя подає нам такі історії, а потім воно задавнюється, і ти згадуєш, згадуєш, ніби як сон рябої кобили. В мене була така повчальна історія в житті. Коли я був безквартирним і завідував відділом критики «ЛУ», то упродовж семи років жив у ірпінському будинку творчості. Тодішній голова СПУ Загребельний також сидів в Ірпені (він не мав дачі) і писав свої романи. В нього була така звичка – збирати довкола себе гурт і щось розповідати. Якось року так 1975-го він повів нас в ліс через річку Ірпінь до руїн великого доту. І розповів таке:

«Я був комсомольським секретарем - дуже ідейно-віруючим. І коли почалась війна, я зразу ж пішов у військкомат, просив, щоб мене відправили добровольцем на фронт. А оскільки добровольцю було неповних 17 – мене направили в артилерійське училище. А коли німці підійшли до Києва і хотіли в лоб взяти, то тут теж була своєрідна лінія Маннергейма… І коли вони в лоб не змогли взяти, то обійшли з боку Голосієва і легко взяли Київ. Тоді на оборону Києва були кинуті всі, і наше артучилище також. І вишикували нас тут, в лісі… Дуже багато було військових. І привели якогось солдатика – босого, побитого, в порваній гімнастерці. І сказали: «Это предатель Родины». Він, мовляв, перейшов до німців, закінчив школу диверсантів, був закинутий через лінію фронту, сигналізував ворогам ліхтариком, його піймали і ось він тут стоїть. І трибунал засудив до розстрілу. І його перед нами розстріляли. І найстрашніше те, що я вірив тоді. Як і переважна більшість вірила… А коли я вже був у полоні, мав багато часу для роздумів, то подумав: «Як це так могло статися – упродовж двох з лишком місяців бути мобілізованим, перейти на бік німців, закінчити школу диверсантів, бути закинутим через лінію фронту, потім арештованим, потрапити під трибунал і... розстріл». Я зрозумів, що це… (нереально - Ред). От якби ті червоні слідопити знайшли матір цього солдатика, розпитали, хто він був такий і про що їй тоді написали…».

І тут я, як Пилип з конопель, вискакую (а це ж у часи Маланчука було) і кажу: «Павле Архиповичу, так напишіть про це!». А він: «Ти дурний, чи ти не розумієш? Пишуть те, що прийнято писати, а не те що було. А ти, якщо такий розумний, то слухай, що розповідають оці діди, які ще пам’ятають 25-й, 37-й. Доки вони живі – ходи до них і слухай, бо вони – це історія. Тільки не та історія, що там бреше Косарик… І записуй! Це не повинно пропадати!». А там були і Гордієнко, і старий Бедзик, і інші... І я подумав: моя улюблена лектура - це щоденники братів Гонкурів, Жуля Ренара, вся ця мемуаристика… І Я ВІДТОДІ СТАВ ЗАПИСУВАТИ. Зашифровано, уникаючи політичних моментів… І нині, коли я розбираюся з цими блокнотами, то розумію, що якби стало віку, можна було б 100 томів написати!

...На моє глибоке переконання в кожній людині живе багато людей. Є така східна доктрина, яка це потверджує. От японські художники щосім років міняють ім’я, бо це вже інша людина, інші люди. Так от я можу написати про когось із письменників, кого ви знали, і ви скажете: «Це зовсім інша людина. Я знаю її із цього боку… Інакше зовсім знаю». І це буде теж правда про неї. Це ваша буде правда, а це моя. Бо людина -  це те, що вона думає про себе, це те, ким вона хоче бути, це те, ким вона хоче видаватися, це те, що інші думають про неї. І десь посередині є те, ким вона є…

- То є правда, чи ні? - запитує у Михайла Слабошпицького хтось із присутніх.

- Те, що є одна абсолютна правда - це нацистська філософія. Такої правди нема. Є правда пана, і правда кріпака, розумієте? Але не про те йдеться. Я дуже люблю цикл «Зоряні шляхи людства» Стефана Цвейга. І мені хотілося написати про зоряні часи цих людей (героїв книг М.Слабошпицького - Ред.). От, скажімо, там йдеться про Василя Діденка. Ми дивилися на нього, як на блаженного. А цей чоловік написав шедевр – слова до пісні «На долині туман», яка в мить стала надзвичайно популярною. Він і відомий лише як автор цієї однієї пісні. Як автор Марсельєзи Руже ле Ліль у «Генії однієї ночі» Стефана Цвейга. Ця історія захопила мене шалено. Я думаю, це цілий роман - уявіть, чоловік, на якого дивляться як на… оскільки він був не такий як інші... І невідомо, хто нормальний, розумієте… Але він інший був, чоловік, що мандрував Україною, як Сковорода. Приходив у районну газету, папушу віршів кидав редактору на стіл: «Дайте грошей скільки не шкода і друкуйте». І йшов далі, там в Корсунь чи ще куди… І от він у Криму чує по радіо «На долині туман…». Так це ж я! Це моя пісня! Мої слова! І він зразу до Києва, до свого друга Миколи Сома примандрував. І Сом йому пояснив, що це композитор Борис Буєвський поклав на музику його вірша. І Діденку в УЗАПі (Управління захисту авторських прав – Ред.) належить багато грошей. І Сом його туди повів, і одержав Діденко ці гроші, і він знову став тим Василем Діденком, який зовсім інший, аніж автор знаменитих слів. Він сказав: «Ходім на Бесарабку, я накуплю своїх улюблених пончиків і досхочу наїмся. І він накупив тих пончиків і частував усіх перехожих… А ще вони випили дешевого молдавського вина, його прямо з цистерни продавали - по 20 копійок за гранчак. А потім він заліз на дерево і звідти промовляв, хто такий Махно, його земляк… Приїхала міліція й зняла цього альпініста з дерева, завезли у відділення і далі Микола Сом (а я розумію, - каже Михайло Слабошпицький, - що це геніальний брехун) розповідає: «Капітан питає  «Да что ты себе позволяешь?», а у відповідь почув: «Я - Діденко, я написав пісню «На долині туман»». І той попросив документи, а потім визвірився на оперативника: «Да как ты смел такого задержать?!». Відпустив і вибачився».

***

І на цьому можна було б поставити крапку. Але...

- Нещодавно я, - зітхає Сергій Куліда, головний редактор «Літературної України», - читав лекцію першокурсникам університету «Україна», майбутнім журналістам. Попросив написати у анкеті, що вони зараз читають. І був вражений відповідями: «Книжка - це вчорашній день», «Книжка нині не актуальна»... З двадцяти присутніх ніхто не написав про значення читання загалом. Це просто неприпустимо! Михайле Федотовичу...

-  Я читатиму!, - вмить зреагував Слабошпицький (оплески, пожвавлення серед присутніх)

- ...зичу Вам написати і 5-й, а потім і 6-й том. Щоб зрівнятися з паном Дмитром (Павличком), - завершив перервану фразу Куліда.

 

Віктор Ціон

Світлини автора

P.S. Ознайомитися з вибраними фрагментами книги «З присмеркового дзеркала» можна тут:

https://day.kyiv.ua/…/…/ukrayinci-chytayte/premiya-za-pisnyu

Або на fb-сторінці Михайла Слабошпицького