^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

22 вересня 2020 року

ЗОЛОТА «ГОЛОСІЇВСЬКА ОСІНЬ»

22 вересня – якраз на осіннє рівнодення – у саду нашого Музею відбулося масштабне дійство. Це черговий літературно-мистецький фестиваль «Голосіївська осінь», на якому виступали його лауреати.

Сонячна погода сприяла врочистості. Незважаючи на осінь, сад буяв багряними трояндами, а тепло нагадувало бабине літо.

Організувати щорічний фестиваль допомогли наш Музей, родинний благодійний фонд «Троянди й виноград» (директор якого Максим Георгійович Рильський, онук поета), видавництво «Ярославів Вал» і газета «Літературна Україна», чий редактор Сергій Куліда приніс чудовий сюрприз – номер 35-36 від 19 вересня, де опубліковано вірші лауреатів фестивалю. Усі охочі могли придбати газету і взагалі ознайомитися з її матеріалами.

На фестивалі були присутні директорка нашого Музею Вікторія Колесник, інші працівники, а також – численні запрошені з Києва та різних міст.

Захід потішив як чіткою організацією, так і приємними сюрпризами. Були на ньому гості з інших міст – наприклад, харківські поетеси Лариса Вировець і Люцина Хворост; житомирська гостя Світлана Гресь та інші.

Відкрив фестиваль виступом Максим Рильський-онук. Максим Георгійович розповів про те, як поетові сини Георгій і Богдан вирішили вшанувати пам'ять батька, показавши його зв'язок із класиками. Так виник фестиваль, названий за збіркою «Голосіївська осінь». 1960 р. (через рік після її виходу) Максим Рильський отримав найвищу на той  в Україні (та СРСР) нагороду – Ленінську премію. Найбільше поет любив осінь як найкращу пору для натхнення, але спочатку Максим Георгійович прочитав вірша свого дідуся про весну: «Я чув зозулю й солов’я…», а потім – «Запахла осінь в’ялим тютюном…» та «Осінь ходить, яблука золотить…»

Директор видавництва «Ярославів Вал», виконавчий директор Ліги українських меценатів, лауреат численних премій, оригінальний і плідний письменник Михайло Слабошпицький наголосив на тому, що тут духовно присутні наші білоруські друзі, і слово Максима Рильського «резонує там, у Білорусі».

Далі почалися виступів лауреатів, які читали не лише оприлюднене у газеті, а й інші поезії, у тому числі нові, уперше озвучені у нашому мануарі. Валерій Гужва, що починав як шістдесятник, продекламував вірші зі збірки «Талісман». Почута лірика – і громадянська, і філософська, це ритмічна поезія з несподіваною образністю. Сумський гість Олександр Вертіль розповів, що не був у нас із 1988 р., але йому здається, що у Музеї нічого не змінилося завдяки аурі. (Особливу атмосферу відзначали й інші гості). Поет поділився глибокою пейзажною лірикою. А далі отримав два лауреатські дипломи – фестивалю та Премії імені Володимира Свідзінського («За найкращі ліричні книжки»). Відомий перекладач, літературознавець, поет, доктор філологічних наук, професор, український дипломат Рауль Чілачава (частий гість нашого Музею) поділився спогадами про те, як став лауреатом Премії імені Максима Рильського 33 роки тому, привітав із осіннім рівноденням та золотою осінню. Рауль Шалвович, що книга Максима Рильського «Мистецтво перекладу» була його настільною книгою. За словами гостя, Максим Тадейович – «великий поет і великий теоретик та практик художнього перекладу»; також Рильський був першим поціновувачем українського перекладу «Витязя у тигровій шкурі» Шота Руставелі, зробленого Миколою Бажаном. Пан Чілачава навів слова Бажана про те, як той – за власними словами – «за четвертою римою часто бігав до Максима Тадейовича». Річ у тім, що у цій поемі – катрени на одну риму, і таких строф там зо 1 тис. 600. Аналогічно – у «Давітіані» Давида Гурамішвілі (розділ із цієї поеми на прохання Бажана для ювілейного альбому Чілачава переклав російською). Максим Рильський товаришував з усіма сучасними йому грузинськими класиками, і у зв’язку з цим Рауль Чілачава прочитав його вірш «Грузія», а потім – власний переклад грузинською. На слух цей виразний переклад сприймався чудово завдяки ритміці – можливо, іншій, але схожій на пісенну. Цей виступ укотре продемонстрував блискуче володіння українською та грузинською мовами.

Світлана Короненко, лауреатка премій і так само друг нашого Музею (де 16 липня відбулась її презентація) прочитала свого вірша, присвяченого Леонідові Первомайському – «Нічого не зміниш. Життя собі йде, як дощ…». Це вірш, який поєднує вічне і сучасне; він про «незриму субстанцію», яка – поезія, «вогненний коник Пегас», і приходить ця поезія, «коли захоче, і завжди неждано». Присвята саме цьому перекладачу доречна у нашому мануарі; поетеса пояснила: «Я думаю, що Леонід Первомайський часто бував у цій садибі». Так, обидва перекладачі були творчими колегами. Максим Георгійович, у свою чергу, розповів про свою дружбу з Первомайським.

Народний артист України харків’янин Олег Дзюба згадав діяльність Тадея Рильського; у самого співака мати – полька, і у виступі той говорив і польською. А далі гості почули пісні Єжи Петерсбурського “Mała blękitna chusteczka” (так, ці відомі у російському перекладі з репертуару харків’янки Клавдії Шульженко слова насправді польського авторства) та “To ostatnia niedziela”. Польська мова справді була дуже доречна у зв’язку з корінням Максима Рильського. А публіка навіть підспівувала цим шлягерам.

Михайло Слабошпицький нагадав, що за Гомера досі воюють сім міст, і таких прикладів в історії безліч, але ми, українці, чомусь легко віддаємо своє. Далі організатор нагадав про «хлопоманів» і діяльність Тадея Рильського, узагалі – про поляків, які розвивали українське (наприклад, В’ячеслав Липинський).

Житомирська гостя Світлана Штатська (Гресь) запросила до Романівки на ювілей Максима Рильського, а далі прочитала свої мінімалістичні вірші, де запам’яталося: «Став цілі і працюй уперто». Максим Георгійович розповів, що передав Житомирському краєзнавчому музею книгу «Я молодий і чистий, як вічність, молодий» (Максим Рильський для дітей і молоді).

Тетяна Бакаленко заспівала два шедеври з репертуару Квітки Цісик – «Де ти тепер» і «Я піду в далекі гори». Але помітно, що молода співачка виконувала ці хіти у власній манері, що є плюсом.

Далі виступила лауреатка Всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград» (2012), кандидатка філологічних наук, поетеса і наша часта гостя Надія Гаврилюк. Вона стала лауреатом і фестивалю, і Премії імені Володимира Свідзінського. У своєму виступі гостя згадала і про Літературну студію імені Максима Рильського, і про свої зацікавлення у неокласицизмі, і про своє перше лауреатство («Троянди й виноград»)… Продекламована лірика була і пейзажна («Дихає літо цвітінням духмяних акацій…»), і любовна («Набутися…», і філософська, і навіть релігійна. Загалом ці твори викликали питання: що таке – бути собою?

Народна артистка Світлана Мирвода заспівала «нові романси присутніх тут авторів»: «Як бороню я вас…» (на слова Світлани Короненко, музика Леоніда Нечипорука) і «Романс повернення» (слова і музика Лариси Петрової). Мелодії були сучасні за темпом і запальні.

Доктор біологічних наук, ентомолог, серйозний учений Валерій Корнєєв (який, за словами Михайла Слабошпицького, «обирав, чи бути йому в літературі, чи в науці», бо не лише пише сам, а й начитує твори різних поетів), прочитав свого нового вірша – «Роль без слів (віденський вальс»), із «Апокрифічного листування з данайцем Джо». Ця поезія насичена античними алюзіями, переплетеними із сучасністю, та настроєм нагадує цикл Йосипа Бродського «Листи до римського друга».

Поетеса, композиторка, хімік Тетяна Мірошниченко заспівала під гітару прем’єру – на слова Надії Гаврилюк: «Кожен до кохання дороста», а потім – драйвову пісню «Ще літо наше пахне чебрецями» (слова Ніни Діденко).

Лариса Петрова, презентуючи збірку «На крилах сонячної мрії», прочитала темпераментну лірику «Без аншлагу» (що викликає асоціацію: увесь світ – театр…) і «Де ти є». Поетеса, журналістка, перекладачка, художниця Валентина Давиденко (яка вже бувала у нашому Музеї) прочитала вірш «Артеміда. 15 листопада», написаний під враженням від побаченого Акрополя, над яким тоді пролітали гвинтокрили. Тому тут фігурують і Перикл, і сучасність.

Наталія Полтавець заспівала під акомпанемент гітариста Олександра Бортнікова (лауреата міжнародних конкурсів) два вірші Поля Верлена у перекладі Максима Рильського – «Один одного слід у цім житті прощати» і «Щаслива година». За словами співачки, перекладач уловив ритміку, музикальність – чим і славетний французький класик. Узагалі із цього творчого тандему було помітно: обоє відчули Верлена.

Олена О’Лір, давній друг нашого Музею (яка не раз виступала тут), кандидатка філологічних наук, чудова перекладачка, учениця «сьомого неокласика» Ігоря Качуровського, лауреатка премій (у тому числі Літературної премії імені Григорія Кочура), прочитала сонети: із циклу «Сонети перемоги» – «Всевишній, Всемогутній судіє!»; присвяту Люцині Хворост («Постане місто – мрія осяйна…»), сонет «Світлина Джона Рональда Руела Толкіна» (цього професора, батька гобітів та цілого казкового світу пані Олена перекладала). Від біблійних алюзій і сучасності – до античності й старої доброї Англії… А ще пані Олена оголосила, що ми (вона, Ольга Башкірова, Лариса Вировець, Надія Гаврилюк, Наталка Науменко, Олександр Одрін, Люцина Хворост – і я) належимо до творчого об’єднання «Рівнодення» і не раз виступали таким колом (раніше опубліковані у «Літературній Україні», №27-28 від 25 липня ц.р. завдяки допомозі Світлани Короненко).

Цікаво, що ми, учасниці «Рівнодення», не змовляючись прийшли переважно вбрані в етнічному стилі (поєднаному з класикою).

Настала черга Харкова. Люцина Хворост – поетеса, перекладачка (чудова знавчиня польської та інших мов), співачка-шансоньє, лауреатка Міжнародної україно-німецької премії ім. Олеся Гончара – уперше виступила у нашому Музеї. Наша гостя слушно зазначила про Максима Тадейовича, який «забронзовіти не може», бо від поета «йде живе тепло». Люцина прочитала свій сонет-відповідь Олені О’Лір («Я бачу місто – мрію золоту…»), а далі заспівала зі свого репертуару: танго Єжи Петерсбурського «Ніколи» (“Już nigdy”, з польської переклала вона сама), «Потяг» (музика Мікіса Теодоракіса, слова Маноса Елефтеріу, з грецької так само переклала Люцина), а на завершення – рок-н-рол «Леді на велосипеді». Цю пісню слухачі дуже вподобали і рухалися під танцювальні ритми.

Головний редактор «Літературної України», журналіст і письменник Сергій Куліда став лауреатом Премії імені Дмитра Нитченка – завдяки діяльності на користь рідної культури. Лауреат подякував Михайлу Слабошицькому, зазначивши, що Ліга українських меценатів дуже допомагає газеті. Пан Слабошпицький розповів і про саму Премію, і про працю Сергія Куліди в Австралії, а ще – про спілкування Ігоря Качуровського з Дмитром Нитченком. І, у свою чергу, власні враження від енергійності пана Нитченка.

Харківська гостя Лариса Вировець (поетеса, дизайнер, перекладачка) прочитала свого вірша «Я не до вас звертаюсь», де особисті переживання та сучасність поєднані з античністю. Далі у бесіді згадували про харківський клуб літераторів «Апостроф», організаторкою якого постала пані Лариса. «Апостроф» асоціюється з Люциною Хворост і взагалі україномовною харківською інтелігенцією.

Кандидат історичних наук Олександр Одрін, так само опублікований у добірці нашого «Рівнодення», зазначив, що неокласики для нього – літературні вчителі, і прочитав сонети, настроєво пов’язані з Максимом Рильським. Перший – про музику голландського композитора: «Юліус Рьонтґен. Четвертий фортепіанний концерт. Larghetto espressivo». А другий – іронічний, із циклу «Антропологічна романтика». Отже, для поезії годиться все – і високе, і низьке (що може стати високим).

Співачка, ведуча новин на Українському радіо Ірина Антонович виконала під гітару сонет Максима Рильського «Моя царівна». За словами гості, їй було приємно дізнатися, що в юності поет захоплювався символізмом (який пані Ірині теж близький). А ще – вона мріяла заспівати саме у цій садибі. Мрія справдилася. Друга пісня була на слова Світлани Короненко «Є щось таке у вечорах без тебе…» Співачка і поетеса згадали, як познайомилися на Українському радіо.

Авторка цих рядків продекламувала вірші з «Варшавського циклу» (навіяного відвідуванням польської столиці), у тому числі про парк і палац Łazienki Królewski (одну з частин циклу можна прочитати у «Літературній Україні» у згаданому №35-36), а ще – поезію, натхненну символізмом та Біблією.

Співак і композитор Леонід Нечипорук (який, до речі, допомагав зі звуковим супроводом виступів на нашому фестивалю) виконав дві пісні – «Куточок мій» (слова Тетяни Іванчук) і «Дика брехня» (слова Валентини Швежикайте).

За традицією, фестиваль був оздоблений кошиком із яблуками та виноградом – і рушником.

Кожний лауреат після виступу отримував диплом, розкішно оформлений символікою поета (троянди й виноград), а ще подарунки від видавництва «Ярославів Вал» – цікаві та корисні книги. Вийшло точно як за класиком – «красиве і корисне».

Підсумовуючи: усі почуті поети тяжіли до канонічних форм і класики (хоча майстерно переосмислювали сучасність, вплітаючи її реалії), несвідомо – до античних алюзій і паралелей. Тобто неокласицизм набуває нового розвитку – не кажучи вже про високий рівень віршів на цьому фестивалі. Також захід підтверджує: справжня поезія не втомлює! Усі твори були прийняті виключно добре – і водночас хочеться повернутися до цих віршів, переосмислити їх.

Після поетично-музичної частини всі охочі мали змогу поспілкуватися на застіллі під знаменитими липами. Несподівано поезія звучала далі. Максим Георгійович Рильський натхненно продекламував вірша свого дідуся «Ми сиділи в Гданську в ресторані…», де афористичні слова: «На концерт глухих не варто кликать, / А сліпим байдуже до картин». У зв’язку з цим геніальним висновком почалось обговорення літератури і взагалі духовних цінностей. Поезія – це і весело, і велика відповідальність. Ми піднімали багато серйозних тем. Михайло Слабошпицький поділився цікавими спогадами про літераторську кухню, актуальні прочитані книги тощо; кожному було що сказати. З уст Олени О’Лір, Лариси Вировець, Люцини Хворост декламувалися вірші Ольги Башкірової, Наталки Науменко (лауреаток фестивалю, які, на жаль, не змогли прибути, але отримають дипломи), Володимира Базилевського. Це була і пейзажна, і релігійна лірика… і – враження сучасного відомого поета від того, як той студентом побачив Максима Рильського. Авторка цих рядків згадала, як 2012 р. стала лауреаткою Всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград», зазначивши про приз – кришталеву троянду як символ вершини, до якої треба дотягнутися. Гостинна атмосфера та інтелектуальне спілкування – традиції, які наш Музей підтримує з часу Максима Тадейовича. Про таку спадкоємність свідчить й інший факт. Як сказала Світлана Короненко, подарована їй Максимом Георгійовичем на презентації 16 липня троянда із поетового саду пустила корінці та вже цвіте. Хіба це не символічно?

На фестивалі були присутні представники різних видань, і захід знімався на відео. Деякі виступи вже можна подивитися на YouTube-каналі Світлани Короненко.

Сподіваємося на нові заходи високого рівня у нашому Музеї!

Ольга Смольницька,
кандидатка філософських наук,
науковець, письменниця, перекладачка,
лауреат літературно-мистецького фестивалю «Голосїівська осінь» імені Максима Рильського-2020,
провідний науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського

Світлини Віктора Ціона

Фестивальне відео, зроблене Валерій Корнєєв, можна переглянути тут:

https://www.youtube.com/watch?v=nrZWMZHFJC0&t=9620s&fbclid=IwAR1IEc6i7ewyYoOTq46yXL02P-YPKK1DXYRAln2NG5eVszI_iA6cojitv2M