^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

15 липня 2020 року

НЕВІДОМИЙ МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
«СТРАШНИЙ ДВІР»: НАСПРАВДІ НІЧОГО СТРАШНОГО

Польська музика – часта і бажана гостя у нашому Музеї. Про це свідчать численні полоністичні заходи, де звучить не тільки Шопен. Зокрема, це й інший геній – Станіслав Монюшко (1819–1872). Одна з його найвідоміших опер – «Страшний двір» («Straszny dwór», 1865 р.). І Польща, і Білорусь вважають генія своїм. Адже він народився під Мінськом, і дія його опер (у тому числі цієї) відбувається у Білорусі, хоча шляхта й розмовляє (точніше, співає) польською мовою. А ще музику польського генія ставили у Львові.

Ім’я Монюшка відоме у нас завдяки перекладу Максима Рильського. До речі, цього польського композитора поет неодноразово згадував в одному ряду з Шопеном, а ще гірко писав, що досі Монюшко відомий за межами Батьківщини більше, аніж інший геній, Микола Лисенко, за межами України.

«Страшний двір» начебто весела опера, але історія її створення драматична. Адже датується шедевр 1865-м роком – розгромленням Польського повстання, коли переможеним узагалі заборонялося вважати себе поляками. І недарма після прем’єри царат заборонив «Страшний двір». Не лише тому, що опера звучала польською мовою – а й тому, що надто часто (для влади) там згадували про патріотизм, збереження рідної культури, готовність за найменшого поклику віддати кров за Вітчизну… А ще – композитор показав шляхетський спосіб життя й побут – те, що завойовники намагалися витравити з поляків. Отже, перекладом Максим Рильський виправив історичну несправедливість.

Як тривала робота над перекладом? Зберігся київський лист Максима Тадейовича до В. І. Дудкіна (від 19 квітня 1949 р.), де сказано: «…переклав тільки частину II дії «Страшного двора» – до арії Мечника (№ 10, стор. 155). Але виявилось: текст окремих учасників Монюшко так тісно всюди пов’язує з хором, що окремо перекладати хори – нема рації. Через те я перекладаю все підряд.

Отже, посилаю Вам цей клавір з проханням негайно прислати мені інший (очевидно, той, де я вписав І дію). Поки будуть переписувати з цього примірника, я посилено працюватиму далі».

Отже, 1949 р. Максим Рильський працював над оперою Станіслава Монюшка «Страшний двір». Адресат листа, Василь Дудкін, тоді завідував нотною бібліотекою Київського театру опери та балету (сьогодні це Національна опера України).

Але на цьому історія з оперою не скінчилася. Зберігся ще один лист – до Д. Федоряченка, датований 8 лютого 1964 р., написаний у Пущі-Водиці. Його варто процитувати повністю:

«Заступникові директора
Київського театру опери та балету
тов. Федоряченку
Шановний тов. Федоряченко!

У відповідь на Ваш лист від 24 січня ц. р. за №03/32 маю честь повідомити:

1) В бібліотеці (нотній) театру, безперечно, зберігається частина мого перекладу опери «Страшний двір» Монюшко, а не Дворжака, як Ви пишете. Це приблизно половина. Сього часу міністр культури УРСР Р. В. Бабійчук запевняв мене, що ця опера таки піде на сцені Київського театру. Я чекав, що це здійсниться, і на перший же заклик театру переклав би цю оперу до кінця.

2) Мою роботу по перекладу «Страшного двора» не можна вважати невиконаною, як Ви це категорично пишете, я виконав приблизно половину і радий буду виконати до кінця.

Якщо все-таки Дирекція вважає, що ставити оперу не буде, то прошу, ознайомившись із поданим мною матеріалом, установити, чи справді винен я театрові триста крб., чи, може, все-таки іншу суму, – і суму, встановлену

Дирекцією, я, звичайно, поверну.

З пошаною
М. Рильський
3/ІІ 1964»

За життя Максима Тадейовича український варіант опери не поставили. На жаль, і сьогодні «Страшний двір» у нас не такий популярний. Але опера цікава!

Пам’ятаю клавір, де над польським текстом почерком Максима Рильського – український переклад. Але це опера, яку Максим Рильський не просто перекладав, а проживав.

Персонажі «Страшного двору» темпераментні, емоційні й живі. І дуже польські – у тому числі назвами своїх титулів та інших ознак. Наприклад, колоритна героїня, з якої, власне, усе почалося – і яка закрутила інтригу, але на користь своїм племінникам, Стефану і Збіґнєву. В оригіналі вона Cześnikowa, а «тітка» в оригіналі stryjenka, тобто це тітка по батькові. У самому перекладі – «Чесникова». Але у змісті перекладач написав «Виночерпієва». Проте поставив знак питання. Справді: як правильно відтворити її статус? Кінець-кінцем, стало ясно, що ключове слово – «чаша». Мабуть, перекладач відштовхувався від нього.

Інший персонаж – palestrant. Спочатку транслітерується як «палестрант», а далі приписано відповідник «управитель». І далі цей персонаж – управитель.

Опера комічна, тому написана легким стилем. І виникають картини шляхетських маєтків, підготовки до Різдва і Нового року, сценою полювання (і суперечкою, хто застрелив кабана)… На цьому тлі – гостинність і традиції. Усе підкріплено чудовими аріями і дотепними діалогами.

Але чому двір (тобто замок, маєток) – страшний? Тітка Стефана і Збіґнєва хоче вмовити племінників навідатись у гості до Мечника – старого друга їхнього покійного батька. У Мечника – двоє доньок на виданні, Ганна і Ядвіга. Пані Чесникова, киплячо-діяльна, прагне влаштувати особисте щастя племінників. Але що робити, як юнаки хочуть присвятити життя військовій кар’єрі та подвигам і свідомо залишитися «кавалерами», тобто не одружуватися? Вони максималісти. Тітка, знаючи любов племінників до небезпеки, розповідає їм (начебто відраджуючи), що у маєтку Мечника – привид, і тому цей двір зветься страшним. Молодих людей це не лякає, і вони радо їдуть назустріч небезпеці. Виявляється геть інакше (звісно, привида нема) – і все завершується щасливо. Романтична лінія? Можливо. Але врахуймо, що всі ці молоді герої – сміливі. Вони дещо наївні, але принциповість не може не викликати повагу. Так, дівчата візьмуть шлюб лише зі справжніми лицарями і зовсім не схожі на сентиментальних панночок. Це справжні шляхтянки.

І досі актуально звучать слова Мечника у знаменитій арії. Майбутній зять шляхтича повинен бути патріотом рідної землі, звитяжцем (не забуваймо, що культура поляків – військова), а ще: «Хто віддав жупан для фрака, / хто чужинцем став між нас, / той не буде зять поляка, / Той даремно тратить час!». (Оперу було написано тоді, коли польська мода зазнала великого французького впливу). Головне – «лицарський дух» героїв. Показано, що молоде покоління стане гідною зміною старшому. Недарма молоді військові стверджують: «Страх може тільки того терзати, / В кого сумління у плямах всякчас!».

Ця опера стала добрим спогадом для Максима Рильського – адже у ній (як і у блискуче перекладеній поемі Адама Міцкевича «Пан Тадеуш») показано шляхетську старовину. Те, чого не застали молодші сучасники поета, але що бачив сам Максим Рильський і чим жили його предки. Головне навіть не колорит, а сам волелюбний дух. Отже, старшому поколінню дворян було приємно згадати старовину – а переклад опери став нагодою розповісти молодшому поколінню, як було раніше. Послання начебто з минулого стало актуальним для сучасності – і майбутнього. Опера стала не підручником з історії чи просто уламком «милої старовини», а кодом.

«Страшний двір» не перекладено до кінця. Але що заважає поставити окремі арії у чудовому перекладі Максима Рильського? Адже опера того варта! І у майбутньому цілком можливо, що переклад цього шедевру завершать.

Авторка допису висловлює подяку за надані унікальні факти і джерела співробітникам Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського та лауреату Премії Максима Рильського Кабінету Міністрів України, науковцю, перекладачу, письменнику Максимові Стрісі.

Ольга Смольницька,
старший науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського,
кандидат філософських наук

Ілюстрації:
Сканування окремих сторінок клавіру: Ігор Більдюг (Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського)