^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

9 липня 2020 року

МАРІЯ ПРИГАРА: «МЕНЕ МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ ПІДТРИМАВ У ТАКІЙ СКРУТІ, З ЯКОЇ БЕЗ ЙОГО ДОПОМОГИ НЕ ЗНАЮ, ЯК БИ Й ВРЯТУВАЛАСЯ»

«Мій вчителю! Мій променю!
Пораднику в журбі!
Я земно в тихім спомині
Вклоняюся тобі»

«…1927 рік. Я щойно приїхала з Одеси, де прожила кілька років та де були надруковані мої перші поезії… Приїхала до Києва – як у воду стрибнула. Невідомо, де жити, невідомо, чи буду десь працювати, щоб мати змогу вчитись, бо в Києві, так само, як в інших містах, ще дається взнаки безробіття.

Але над Києвом – така неймовірна золота осінь, а в сумочці у мене лист від Максима Тадейовича Рильського, де він так уважно, з таким ласкавим гумором розглядає мого вірша з пишною назвою «Пливуть рожеві бригантини».

На конверті адреса – «Бульйонська, 14».

З тремтінням серця підходжу до високої хвіртки, за якою видно старосвітський будиночок. Смикаю дротину дзвінка, але хвіртка від поштовху гостинно розчиняється, і я нерішуче прямую до ганку.

Назустріч з веселим гавканням вибігає молоденький мисливський песик, сіро-білий, у чорну цяточку – наче хтось раз у раз витирає об нього перо в чорнилі.

Мені відразу стає смішно. «От так собака! Якраз для письменника!». А вже на ганок, всміхаючись у вуса, виходить Максим Тадейович, виглядає Катерина Миколаївна. Мене ведуть у кімнату зі старенькими меблями, де на столі кипить самовар, садовлять за стіл, пригощають чаєм. Я сиджу на краєчку стільця і боюся дихати…

Максим Тадейович сміється:

- Та пийте вже свій «холостой стаканчик» чаю!

Гарячково пригадую: «Звідки б цей «стаканчик»? Ага, це є такий вірш у Саші Чорного [2]! Ні, не скажу - бо вийде, що хвастаю!»
А в голос, несподівано для себе, питаю: «Максиме Тадейовичу! Це ви тому написали в «Ганнусі»: «Хвилею зеленою здіймається навесні Батиєва гора», - що вона ось тут, біля вас? Ви її завжди бачите…»

І замовкаю, бо відчуваю, що почервоніла по самі вуха.

Максим Тадейович чудово розуміє мій стан. Він посміхається у вуса, підморгує: «А що ви думаєте? Через те й написав…»

А потім я з тремтінням серця читаю йому вірші, і він так лагідно, так обережно вказує мені помилки.

З того часу ми зустрічалися не раз, але та перша зустріч назавжди запала мені в пам'ять…

(…)

… Мимоволі згадується випадок, що стався в далекі дні 1941 року. На той час жила в Саратові родина відомого білоруського письменника Максима Танка – дружина й маленький синок. Сам поет був на фронті.

Несподівано малий Максимко захворів на тяжку форму дизентерії. Врятувати його міг сульфідін…

І тут моїй матері, яка приятелювала з Любою Танк, спало на думку звернутися до Максима Тадейовича по допомогу. І він негайно допоміг – написав одному з членів українського уряду записку:

«Шановний N! Допоможіть, будь ласка, матері моєї учениці Марії Пригари дістати сульфідін для хворої дитини білоруського поета Максима Танка.

Заздалегідь вдячний, ваш Максим Рильський».

І сульфідін справді знайшли. Маленький Максимко одужав.

Мимоволі думається: скільком людям отак допоміг у житті Максим Тадейович – ніколи не чекаючи подяки, просто тому, що він не міг інакше!

Можу з певністю сказати, що мене Максим Тадейович підтримав у такій скруті, з якої без його допомоги не знаю, як би й врятувалася.

…Квітень 1944 року. Повертаюся з родиною до Києва, і раптом прикра несподіванка! Дві кімнати на колишній Дикій вулиці, де ми жили перед війною, зайняті сусідами, і, судячи з усього, немає ніякої надії їх звільнити. І в будинку письменників на вулиці Леніна, де мене тимчасово оселили в квартирі фронтовика, теж немає вільної площі. Повернеться господар – доведеться виїжджати з Києва.

Почувши про моє лихо, Максим Тадейович, який на той час був головою правління Спілки письменників, з жалем хитає головою: «Пустив би до себе вас із дітьми, Маріє, та кутка ж вільного немає».

Я й сама бачу, що немає: Максим Тадейович уже поселив у себе двох письменників… і зубного лікаря Літфонду [3] – просто диво, як він іще примудряється працювати в такій тісноті!

Але, напружено поміркувавши, Максим Тадейович знайшов зовсім несподіваний вихід. З його ініціативи правління приймає ухвалу звільнити приміщення дитячого садка: невеличку групу дошкільнят перевести до сусіднього дитячого садка, а в чотири звільнені кімнати вселити мене з родиною і ще одного письменника, який опинився в такій самій скруті.

…Минув рік – і, наче воскреснувши з мертвих, повертається додому мій чоловік, який довго поневірявся у фашистському полоні, був вивезений до Франції, втік з концтабору й партизанив у «макі».

І тут підтримав дужою рукою Максим Тадейович, допоміг з пропискою, з улаштуванням на роботу – адже життя треба було починати наново.

І тепер, оглядаючись на пройдений шлях, я можу з певністю сказати, що Максим Тадейович був моїм учителем, порадником, а інколи й рятівником.

Бувають люди-промені –
Від них світліша путь.
Вони у нашім спомині
Зірницями встають.

Від них – на серці зоряно,
Не тьмарять їх роки.
…І зараз я повторюю
Укохані рядки –

Де ластівкам літається,
Бо линути пора;
Де хвилею здіймається
Батиєва гора.

Мій вчителю! Мій променю!
Пораднику в журбі!
Я земно в тихім спомині
Вклоняюся тобі»

Витяг з нарису Марії Пригари [1] «Мій рідний вчитель», опублікованого в книзі спогадів про Максима Рильського «Син країни Рад», Київ, «Радянський письменник», 1982.

***
1. Марія Пригара (20.02.1908 – 8.09.1983) – українська дитяча письменниця, поетеса, перекладачка.

2. Вірш Саші Чорного «В гостях» починався так:

Холостой стаканчик чаю
(Хоть бы капля коньяку),
На стене босой Толстой.

Добросовестно скучаю
И зеленую тоску
Заедаю колбасой…

3. «…Із житлом у Києві тоді було доволі сутужно, і Максим Рильський постійно впускав друзів у свою велику оселю на тимчасове мешкання. Понад рік у нього квартирував маловідомий тоді Михайло Стельмах, на якого він покладав великі надії. Пустив поет до себе й літфондівського дантиста Абрама Патлаха, будинок якого на тодішній вул.Горького,23 був зруйнований під час війни.

Через цього відомого в Києві зубника, що «спеціалізувався» на письменниках, інколи виникали кумедні ситуації. Приміром, щоб привернути увагу пацієнтів, він почепив на дверях поетової квартири таку табличку:

«ЛІКАР ПАТЛАХ. ЛІКУЮ ТА ВСТАВЛЯЮ ЗУБИ.
ДЗВОНИТИ 1 РАЗ.
М.РИЛЬСЬКИЙ – ДЗВОНИТИ 2 РАЗИ»

Одна перекладачка, що приходила до митця в редакційних справах, пізніше згадувала: «Працюємо ми якось у робочому кабінеті, раптом із сусідньої кімнати долинає приглушений крик. «Що це?» - жахаюся я. «Нічого особливого, - заспокоює Максим Тадейович. – Патлах комусь зуби рве. Ну, чого ви так дивуєтесь, треба ж людям десь жити»…»

Станіслав Цалик, Пилип Селігей «Таємниці письменницьких шухляд», Київ, 2011.

Підготував В.Ціон