^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

24 червня 2020 року

КОЛИ ВІДКРИВАЄТЬСЯ «СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ»

Виповнилося сто років, як Максим Рильський написав славетний триптих, в якому здійснив уявну подорож до Європи

1920-й рік. Містечко Вчорайше, нині на Житомирщині, а колись Сквирського повіту Київської губернії. Приміщення сільської школи. Напівтемрява вихоплює в маленькій кімнатці металеве ліжко, шафу з книжковими полицями й стіл з гасовою лампою , над яким схилилася молода людина із зачісаним нагору чорним волоссям, що відкриває високий лоб, й такими ж чорними ретельно підстриженими вусами. Перед нами шкільний учитель української мови і літератури Максим Рильський.

Рука дбайливо виводить олівцем на шкільному аркуші перші рядки «Синьої далечини»:

На Світі є співучий Лангедок,
Цвіте Шампанню Франція весела,
Де в сонці тане кожний городок
І в виноградах утопають села…

І в школі, і на сільських зібраннях поет читав вірші Шевченка і свої власні, щойно написані. Першими слухачами «Синьої далечіни» були, напевно, вчорайшенці.

Після декламацій автор охоче коментував і пояснював незнайомі для селян слова і назви, відновлюючи в пам»яті все прочитане з дитинства в батьковому книгозібранні , а в гімназійні роки - у відомій в Києві бібліотеці Ідзиковського, справжній «старовинній аптеці душі», як називали її кияни. Захоплювався антикою, середньовіччям, французськими «парнасцями», «символістами». З дитинства мав пристрасть до мандрів, до пізнання «далеких небосхилів», яка супроводжувала його все життя.

«Мене завжди вабили й ваблять далекі горизонти, в прямому розумінні й в переносному», - спогадав з часом Максим Рильський.

«Поетом уяви» охрестив його письменник Володимир Панченко, один із найглибших рильськознавців.

У Вчорайшому зворушливо зберігають пам»ять про вчителювання поета, зокрема, спогади Ганни Середюк, у батьків якої харчувався вчитель. Дівчинкою Ганна бачила його шкільну оселю, була вражена безліччю книжок і написами вуглинкою слів та речень на стіні.

Вчитель ходив у простому селянському вбранні, його постійно бачили на уроках лікнепу, на репетиціях шкільного хору та драмгуртка, в яких брав безпосередню участь.

На складання віршів часу залишалося обмаль, як й на інше улюблене заняття - риболовлю . Займався цим вночі й незвичним для себе знаряддям- волочком. Що саме так і було, переконуєшся, коли читаєш авторський вірш «Сторінка» ( 1935 р.) , присвячений Вчорайше чи тепло – іронічний етюд Василя Земляка «Товариші» про зворушливу дружбу поета із місцевим шевцем Остапом.

В ті скрутні часи риба вважалася делікатесом до картопляного столу, що засвідчило посилання в історичному нарисі Анатолія Шевчука на родину Середюків, які, хоч і погодилися приймати на обід поета, але господиня Катерина Омелянівна була у відчаї, чим годуватиме «самого вчителя!».

Цілком можливо, що, саме повертаючись з нічного «промислу», вчитель й угледів поруч із подорожнім шинком малопривабливу картину, яка й підказала останні рядки триптиху:

…Ти випив самогону з кварти,
І біля діжки в бруді спиш,-
А там десь голуби, мансарди,
Поети , сонце і Париж!

Протягом наступних двох років сільського вчителювання спочатку у Вчорайше, а згодом в рідній Романівці, Максим Рильський напише ще чотири десятки поезій , які увійдують до збірки за назвою титульного вірша. ( «Синя далечінь», ви-во «Слово», 1922 р.)

Здавалось би, є всі підстави при поверненні в Київ ( 1923-й рік) після п»ятирічного перебування на Сквирщіні, автору вже чотирьох поетичних збірок, сповненого, за висловом В. Панченка, емоційно-романтичним сприйняттям європейського й античного класицизму розраховувати на розуміння та підтримку колег. Але й годі було чекати. «Синя далечінь» дратувала пролеткультівські кола: з одного боку зневага до реалій, з іншого – захоплення буржуйським Заходом.

« …Максим Рильський нагадує фреску середньовічного монастиря – такий застиглий, задумливий в собі, не співзвучний з нашою епохою… Поет минулої епохи, чужої нам культури. Він не прийняв революційної дійсності, його вабить романтичне середньовіччя».

І це, мабуть, найм»якші із звинувачень.

Зовсім іншим чином зустріла молодого неокласика українська діаспора. Євген Маланюк у часописі «Веселка» з табору інтернованих вояків УНР в польському Каліші вітає «Синю далечінь» і простягає руку дружби, називає Рильського «далеким братом», віддає шану «алхіміку мудрих слів».

Згодом в статті «Дарунок Києва » того ж 1923 –го року піднесено констатує: «Максим Рильський є в українській поезії першим справжнім майстром, першим метром в загальноєвропейському змісті цього слова. І тільки з появою Максима Рильського наша поезія входить в шереги загальноєвропейських поезій».

Чи прислухаємося до Миколи Хвильового: «…Припустім, що сьогоднішній Рильський, який, на наш погляд, серед сьогоднішніх пролетарських поетів маячить світлою ідеологічною плямою, припустім, що він є шляхтичем, який продовжує народницькі традиції свого славетного батька Тадея»,- це нічого не міняє: все одно він – майстер віршової форми і європеєць…»

Після гонінь й переслідувань наступних трьох десятиліть, в середині п»ятидесятих, коли Максим Рильський вже став «виїзним», для нього відкрилася не уявна, а справжня «синя далечінь». І не тільки в країнах соцтабору. Побував в Бразилії, Австрії, а , головне, в омріяній Франції.

« І знов вабить мене далечінь, знов пригадуються слова старої чумацької пісні « А вже тому чумакові мандрівочка пахне»,- стверджував невгамовний мандрівник.

В 1957-му році відвідав Францію у складі делегації Всесоюзного товариства зв»язку з закордоном для участі у конгресі товариства « Франція – Радянський Союз». Наслідком поїздки стала «Книга про францію, до якої увійшов цикл поезій, які черегуються із прозово- публіцістичними спостереженнями й коментарями.

У вступі до «книги» наводить перші згадувані на початку рядки триптиху з коментарями «… Давно це було. Не дуже весело, коли людина про події з власного життя пише: « це було давно». Та що вдієш…»

«… За ці та подібні вірші мене бито, бито, певно, справедливо, хоч і не завжди з належною грацією…»

Автор ніби виправдовується «… А писав я про Францію, яку замріяв собі, читаючи замолоду, признаюся – Беранже, Віктора Гюго, Еркманна-Шатріана, Альфонса Доде,, признаюся – і Дюма, про ту Францію, яка дала світові Рабле, Монтеня, Монтеск»є, Вольтера, Руссо, Мольєра,, того ж таки Гюго, Бальзака, Мюссе, Стендаля, Флобера, Мопапссана, Леконта де Ліля, Готьє, Верлена…

… Я писав про Францію , яку уявляв собі, згідно з узвичаєним епітетом прекрасною,- а вона й справді прекрасна, як у цьому я пересвідчився… Я писав про Францію, до якої з любовною увагою ставились Франко, Коцюбинський, Леся Українка.

… Францію, яку любив і в яку вірив я все своє життя, а утвердився в цій любові й вірі під час недавньої подорожі».
Максим Тадейович позиціонує «Книгу про Францію» як «розмову з читачем». Варто почитати не тільки цикл, але й так звані «мандрівні записи», яких Рильський залишив біля сорока, й більшість з яких так й залишаються в архівах. Читаю, перечитую, й відкриваю для себе новий, досі непізнаний світ дідуся; його звички, настрої, погляди.

Звичайно, нинішньому туристу багато чого із спостережень здадуться наївними й викличуть посмішку. Але зважте на рік й на контрасти з обставинами життя, якого на два тижні подорожі позбувся класик.

Телеграфним стилем занатовані реалії, які не міг побачити вдома: « … Поцілунки на вулицях, пісуари, проститутки». «Безумство автомобілів», «До чорта старовини, вже й перестав записувати». «Булонський ліс. Розкішні дерева… Буржуа і буржуазки верхи на конях обіч шосе.»

Незвичність і подиви побаченого супроводжуються й підсилюються занотованими вигуками: «Хі- хе-хо», Ох – так –хє!»

Але Максим Тадейович не був би самим собою, коли б тільки констатував побачене.

« Я писав про Шампань, де ніколи не був, а виявилося, що значно цікавіше писати про виноград, який сам виростив»,- зізнавався пізніше.

Запевняю, в Голосіївській садибі дідуся мені особисто в дитинстві чи підлітком випадала радість старанно перегортати пожовкле листя в пошуках бурштинового кольору важких китиць солодших за мед винограду.

«Наші виноградні вина мають основний дефект – зроблені з неспілого винограду», - виносить суворий вердикт мандрівник після численних прийомів, вечірок чи дегустацій.

Здавалося, які, крім захоплених можуть виникати враження під час відвідання Версалю. Читаю: « парк, газони, а квітів - нема. Взагалі, щодо квітників, то це тобі не Київ» ( поїздка відбулася у травні-червні).

Але не приховує захоплення від виступів фольклорно- етнографічних ансамблів, імпровізованих театральних вистав, музик і танців просто неба. Зауважує, є чому повчитися українським колективам.

І ще один спостережливий висновок : « І в Парижі, і скрізь у Франції, впадають в око та дбайливість, із якою ставляться французи до пам'ятників старовини. У мене,киянина, це викликало зрозумілу заздрість».

Мабуть, один із основних підсумків подорожі. В затишному Парку Тюїльрі «…закралася мені в серце та хвороба, що має «красиве» іноземне ім»я : ностальгія, а по-нашому зветься туга за рідним краєм. І написалося…»

Максим Тадейович тоді написав один з кращих віршів французької книги - «Солов»ям України». І напівжартома сповістив, що солов»ї «співають по-французьки».

Частину поезій циклу М. Рильський написав вже при поверненні в Київ. Наприклад, «Нотр-Дам». Зауважує, що не один він так вчиняв. Зокрема, Міцкевич писав свого «Тадеуша» в Парижі, Гоголь творив «Мертві душі» в Римі.

На підтвердження наводить вислів, який можно назвати крилатим: « Це часто так буває, що поет здалека краще бачить. На чужині ми краще бачимо рідний край. А в рідному краю ясніше виступають образи того, що ми бачили на чужині. Вони поетизуються»

І ніби підсумок.

« Якби я не боявся шаблону і деяких друзів, то сказав би, що подорож моя… була мандрівкою в молодість, у ту молодість, коли я читав на шкільній лаві Альфонса Доде, коли захоплювався спогадами Містраля, - і була ця подорож моя мандрівкою в казку».

«Синя далечінь» жила в серці Максима Тадейовича все життя, до останнього подиху. За два місяці до смерті 26 квітня 1964 року він пише до нас, як посланіє- заповіт нині живущим : «… Звичайно, подорожувати, спостерігати життя у всіх його проявах – річ прекрасна... Одначе ми часто не помічаємо, які цікаві речі оточують нас у повсякденному житті… У кожній країні світу для спостережливого ока відбивається цілий світ».

Максим Рильський,
онук