^Доверху
foto1 foto2 foto3 foto4 foto5

hair saloonВ раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіриних, — В пекельному раю його душа жила...

(044) 525–24–71
info@rulskiy.kiev.ua

Літературно-меморіальний музей Максима Рильського

У щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград, красиве і корисне...

Режим роботи

Музей працює щодня
з 10.00 до 18.00.
Вихідний - Понеділок 
Замовлення екскурсій - 525 24 71 

 

18 червня 2020 року

НЕВІДОМИЙ МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

ЩЕ ОДНЕ ВРЯТОВАНЕ ІМ’Я: «СЕВІЛЬСЬКИЙ ГОЛЯР»

Наш Музей неодноразово писав про те, яким ентузіастом українських оперних перекладів був Максим Рильський. А ще – чию працю він рятував та чиї добрі імена обіляв. Ось іще одна детективна історія, розв’язати яку допоможе стара добра класика.

Хто з нас не знає п’єси Бомарше «Безумний день, або Весілля Фігаро» та опери Джоаккіно Россіні «Севільський цирульник»? Кожний пригадає слова з арії: «Фігаро тут, Фігаро там». Українською цей безсмертний твір Бомарше більше відомий як опера Моцарта «Весілля Фігаро», у перекладі Євгена Дроб’язка (лауреата Премії Максима Рильського), і саме цей варіант досі звучить в устах співаків. Тобто назва – за п’єсою. А власне опера – «Севільський цирульник».

Надзвичайно веселі п’єса та опера. Їх ставлять і класично, і осучаснюють… Читати твір весело, а слухати – ще веселіше. (Я вже з того покоління, яке чуло оперу в оригіналі, а старше пам’ятає українську версію). Але історія українського перекладу «Севільського цирульника», на жаль, не весела.

2017 р. завдяки Національній опері України у мене на руках виявилось аж два різні примірники «Севільського цирульника» – Максима Рильського і Людмили Старицької-Черняхівської. Отже, вийшло точно за оперою: Фігаро тут, Фігаро там. «Без мене тут нічого не робиться», – як казав цей герой у перекладі Максима Рильського.

Людмила Старицька-Черняхівська (1868 – 1941). Хто вона? Аристократка, що за доби масових репресій працювала на швейній фабриці. Могла стати українським Дюма – але перекладала опери. Вона могла б створити славу іншій культурі, але працювала на свою. Невідомо навіть, де могила письменниці.

Що ми знаємо про Людмилу Старицьку-Черняхівську? Раніше я зачитувалася трилогією «Богдан Хмельницький», написаною Михайлом Старицьким у співавторстві з його дочкою (романи не гірші, ніж Дюма!). Знала п’єси і вірші Людмили Старицької-Черняхівської та, звісно, її біографію. Але ця неординарна постать, виявляється, була і перекладачкою опер. Завдяки їй на київській сцені зазвучали українською «Чіо-Чіо-Сан», «Ріґолетто», «Орфей», «Фауст», «Аїда» та інші шедеври. Але вийшло так, що в ентузіастки була репутація «не вельми» – адже перекладачка пережила репресії. Ставши персоною нон ґрата, Людмила Старицька-Черняхівська побачила, що опери в її перекладах охоче ставлять, хвалять, але… не згадують імені перекладачки. Це стало підставою не сплачувати їй гонорарів. Відомо, що вона подала до суду – і виграла. Звісно, завдяки добрим шанувальникам її таланту. Одним із таких був Максим Рильський.

Але як виглядає переклад Максима Тадейовича – і репресованої письменниці? Я побачила теку з написом: «Лібретто. Дж. Россіні. «Севільський цирюльник» («Сев. голяр» у перекладі Л.Старицької-Черняхівської) вставки).

Цей текст прозовий, набраний на папіросному папері. Гортаю… Вочевидь, це і є «Севільський цирюльник», а не «голяр». Ним відкривається папка, далі – підшитий переклад Старицької-Черняхівської. Так, усе правильно! Отже, іще одна знахідка.

Людмила Старицька-Черняхівська більше відома як письменниця, у тому числі авторка віршованих патріотичних п’єс на українську тематику. Згадують її і як творчу колегу родин Косачів (а передовсім Лесі Українки) та Миколи Лисенка. У ХІХ – на початку ХХ ст. українська інтелігенція вміла об’єднуватися. Так виникли «Сполучені Штати»: Косачі, Лисенки, Старицькі. І творче партнерство не вривалося.

Але до 40-х рр. майже всіх Старицьких репресували. Владі не була потрібна національна еліта – як і взагалі сильні люди. Життя Людмили Старицької-Черняхівської за нового періоду – смуга арештів. Спочатку 1929 р. – за сфабрикованою справою СВУ (як відомо, такої Спілки насправді не було). Письменницю з чоловіком вислали до Сталіно (тепер Донецьк), де обоє були до 1930 р. включно. У 1941 р., уже за війни, письменницю несподівано заарештували чекісти. А ще – їй довелося втратити свою дочку (теж письменницю) Вероніку Черняхівську та пережити інші страждання. У житті Старицьких не виявилося Фігаро, який би все розплутав. Але найкращий пам’ятник людині – культура, залишений духовний спадок. Цього у Людмили Старицької-Черняхівської було досить.

Про себе Старицька-Черняхівська стверджувала: «Я ніколи в житті не пливла за водою і не боялася осуду юрби, не боюся його й по смерти…». Її переклад опери, хоча і був спрямований на те, щоб вижити, усе ж таки не означав плину за водою. Адже письменниця вирішила повернути українській авдиторії класику, на яку наш народ, безперечно, заслуговує. І перекладала українською мовою, що тоді, як відомо, було палицею о двох кінцях: спочатку дозволено, потім – ні. Заступництво Максима Рильського, безперечно, допомогло перекладачці, але ж могло обернутись і проти самого захисника. Але допомога Максима Тадейовича була не просто матеріальною поміччю, але й поверненням перекладачці доброго імені.

Повертаючись до оперного тексту: з чого, усе ж таки, почався український «Севільський цирульник» – зі співів чи речитативів? За словами лауреата Премії Максима Рильського Кабінету Міністрів України, науковця, письменника, перекладача та ентузіаста української опери Максима Стріхи – з речитативів. (А ще перекладач знайшов і речитативи пера Олексія Варавви – можливо, редаговані Максимом Рильським – отже, маємо ще одного українського «Севільського цирульника»!) За українізації, 1926 р. Київський оперний театр замовив Людмилі Старицькій-Черняхівській перекласти саме прозовий текст. Як повідомляє дослідник, ці речитативи досі звучать у Київській опереті.

А самій опері більше пощастило, ніж «Проданій нареченій» Сметані. Адже перша вистава Россіні українською була у 1927 р., потім – у 30-ті, далі – навіть в евакуації (під час війни гумор виявився актуальним!), 1955, 1990… Усе – у перекладі Максима Рильського.

Але чим відрізняються обидва переклади? Орфографія перекладу Максима Рильського інша, ніж набір перекладу Старицької-Черняхівської. Слід зазначити, що перший варіант набирав хтось, який не знав української мови та взагалі припускався помилок. Наприклад, в оригіналі замість «нотаріус» – «нАтаріус». На той час таке не було дивом у друкарів чи друкарок.

А як у версії самого Максима Тадейовича? Як у нього співають герої? Сам переклад, як і всі, дуже гарний та плинний. Відчувається колорит доби. Але є правки, зумовлені тодішньою добою. Наприклад, у тексті закреслено слова «ангел порятунку», а натомість – «добрий геній». Мабуть, така правка зумовлена атеїстичною цензурою. Тому граф Альмавіва в остаточному варіанті називає Фігаро (який і «голяр, хірург, аптекар») своїм «добрим генієм».

Назва перекладу – «цирюльник», але Фігаро у тексті – «голяр». Вочевидь, заголовок М. Рильському довелося змінити на догоду цензурі. Натомість далі перекладач віддавав перевагу питомому варіанту – «голяр». Узагалі обоє перекладачів незалежно одне від одного нібито поставили мету: показати лексикою новому поколінню українців, якою була рідна старовина. А ті, хто пам’ятав ті мовні звороти або читав барокові твори, пригадували відоме.

Коли ж було набрано цей текст? Певно, 1928 р. або до 30-х рр., бо правопис іменників у родовому відмінку – за «скрипниківкою»: «користи» замість «користі», тощо. А якщо врахувати 1929 р. у житті Людмили Старицької-Черняхівської, то ці хронологічні межі цілком вірогідні.

Підсумовуючи: Максим Рильський зарекомендував себе як принципова людина і чудовий діловий партнер. Він допоміг Людмилі Старицькій-Черняхівській, попри заборони і ризики. Автор і перекладач – це його твір. Творця треба годувати – про що Максим Тадейович як меценат і просто помічник не забував.

Сподіваємося, обидва переклади часто звучатимуть на нашій сцені. Адже, як відтворив слова головного героя М. Рильський, – «для Фігаро все можливо».

Авторка допису висловлює подяку за надані унікальні факти і джерела працівникам Національної опери України, Національної філармонії України та лауреату Премії Максима Рильського Кабінету Міністрів України, науковцю, перекладачу, письменнику Максиму Стрісі.

Ольга Смольницька,
старший науковий співробітник Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського,
кандидат філософських наук

Ілюстрації: фото взяті з відкритих джерел
Скан ще одного клавіру (1956 р.): Юлія Журавкова, Національна філармонія України